Знайомство з дніпропетровським монстром гонки озброєнь (Спогади слюсаря-складача)

30 грудня 2014 о 01:28 - 8309

Avataradmin


Знайомство з дніпропетровським монстром гонки озброєнь (Спогади слюсаря-складача)

Ракети і децибели

В Дніпропетровську на перехресті проспектів Пушкіна та Кірова бовваніють просто неба дві бойові й одна мирна ракети – експонати позаторік (у жовтні 2013 р.) відкритого біля облради та облдержадміністрації музею «Парк ракет». Поруч ракет «8А11» та «8К99» і «Циклон-3» у приземкуватому казематі-бункері демонструють документальні кінокадри полум’я і рокоту працюючих ракетних двигунів. Видовищенівроку! Хоча дніпропетровців старшого віку не вразиш децибелами.

Такі чи й моторошніші ревища часто лунали в Дніпропетровську на початку 1950-х. Місто аж трясло, городяни буквально глухли: за околицею обласного центру над яругами поблизу села Краснопілля ледь не щодня ревла так звана «сотка» – стаціонарний стенд випробування першихрадянських ракет, які почали скочуватися з конвейєра оборонного заводу-велетня № 586, нинішнього «Південмашу».

У «Парк ракет» я пішов з наміром побачити першу – від кульмана до конвейєра – дніпропетровську бойову ракету Р-12. Шістьдесят років тому працюючи в цеху № 73 ОКБ (нині КБ «Південне»), я брав участь у її складанні. Однак не побачились. Показуємо те, чим розжилися, кивнув екскурсовод на експонати «Парку ракет».

З амфібій та вантажівок – на «одинички» та «двійки»

Тоді «Південмаш» ще звали автозаводом. ДАЗ (Дніпропетровський автомобільний завод) заклали 21 липня 1944 року і швидко пустили завдяки вивезеному з Німеччини по репараціях технологічному устаткуванню заводів Опеля. Дніпропетровці освоїли виробництво амфібій, автонавантажувачів і вантажівок «Украинец».

Вперше потрапивши на підприємство восени 1954 року, я ще застав не бачених у місті «українців». Крадькома скопійованих, казали, з одержаних по ленд-лізу безплатних американських «студебекерів» і тому не випущених за прохідну.

Холодна війна вже аж палахкотіла, та маховик гонки озброєнь все набирав обертів. З 1950 року на Корейському півострові тривала «гаряча» війна між СРСР і США. Ось-ось, жахалися, спалахне 3-тьою Світовою. 1951-го автозавод перевели з транспортної в оборонну галузь як завод № 586 (п/с № 186), а через два роки пустили ракетний конвейєр. Спочатку – скопійованих з німецької ФАУ-2 «одиничок» (Р-1, індекс 8Ж38), потім – корольовських «двійок» (Р-2, теж 8Ж38) та «четвірок» (індекс 8К51).

На «сотці» несамовито зарокотали ракетні спиртово-кисневі двигуни німецького доктор-інженера П. Курта (спочатку, мабуть, відмовлявся співпрацювати, бо в московській «Бутирці» був співкамерником Лева Копелєва, автора книги «Хранить вечно»).

Експонати «парку ракет»

Найнижча у «парку» ракета з індексом 8А11 на борту дуже схожа й чи не є тою ж «одиничкою» з індексом 8Ж38, яку 65 років тому «відтворили» в СРСР з німецької Фау-2німецького конструктора Вернера фон Брауна. До речі, під час навчальних стрільб в уже незалежній Україні «одиничка»-пенсіонерка вцілила в 9-поверхівку у Броварах під Києвом і вбила кількох громадян. Впізнана по індексу 8Ж38, ославила екс-міністра оборони нардепа-регіонала О. Кузьмука за брехню про меткість стрільців.

Поруч «одинички» виставлено ракету8К99, сконструйовану 1964 – 1967 рр. КБ «Південне» й виготовлену«Південмашем». Іноземці побачили її 1967-го в Москві на танку Т-26 замість башти з гарматою іпрозвали «залізною дівою». Котра буцімто справила таке сильне враження, що США і НАТО погодилися скоротити ракетно-ядерні арсенали.

Втім,далі параду ця «діва» не поїхала. Після 12 пробних пусків з полігону в Плісецьку 8К99 на озброєння не взяли і зняли з конвейєра. Хоча мобільністю і дальністю (11000 км з ядерною бомбою) це страховисько могло вражати.

 

Так виглядала “залізна діва” на параді у Москві

Між «фау-фрау» та «залізною дівою» височіє «Циклон-3», перекований на мирного носія супутників з бойової ракети 8К67, створеної в КБ «Південне», виготовленої на «Південмаші», прозваної в світі «сатаною»,а в РФ титуловану «Воєводою». Який, сподіваються москалі, вартуватиме їхній «русскій мір» аж до 2022 року.

Втім, дніпропетровський «Циклон-3» заслужив репутацію мирної «найнадійнішої триступеневої ракети легкого класу для запуску космічних агрегатів різного призначення на низькі та середні кругові й еліптичні навколоземні орбіти – з 122 пусків 116 були успішними».

Отже в «музеї» експонується дещиця дніпропетровських ракет. За 60 років, крім виставлених експонатів, у КБ «Південне» сконструювали і виготовляли на «Південмаші» бойові балістичні ракети Р-12, Р-12У, Р-14, Р-16, 8К67, УР-100, Р-36, Р-36М, Р-36М2, РТ-23УТТХ, Р-36М3,РС-20В. Завод № 586 був справжнім монстром гонки озброєнь.

Полювання за Фау-2 і радянські «первістки»

«Одиничка» була«творчо відтворена»німцями по пам’яті з ракети Фау-2. Проворніші американці першими довідалися про ракетний завод «Mittelwerk» (німецькою – середнє діло, підприємство) в горах Тюрінгії і вивезли до СШАголовного конструктора Вернера фон Брауна, креслення, ракети, двигуни, документацію.

Зрештою, земля Тюрінгія в обмін на Західний Берлін опинилася в радянській зоні окупації. В червні 1945 року «зека» С. Корольова випустили з концтабору, присвоїли звання підполковника і на чолі пошукової спецгрупи «Выстрел» наказали розшукати німецьку ракету. Та на «середньому підприємстві» знайшли тільки брухт. Розжилися, правда, Фау-1 (реактивний безпілотний 6-метровий літачок, наче зелений стрибунець, бачив 1951 року в Києві на виставці трофейної зброї).

До «відтворення» Фау-2 підключили майже 5000 німецьких спеціалістів з сім’ями, котрихпримусили «добровільно працювати в СРСР». 13 травня 1946 року в СРСР створили НДІ № 88 і 9 серпня призначили С. Корольова «главным конструктором „изделия №1“». 10 жовтня 1948 року відтворена по пам’яті «одиничка» стартувала на полігоні Капустин Яр.

У 1951 р.первістку (головка – ГЧ – понад 600 кг тротилу, дальність 270 км, точність – 10 км) взяли на озброєння, а влітку 1953-го скотили з конвейєра в Дніпропетровську.

Майже одночасно з «одиничкою» С. Корольов почав розробку власної бойової ракети Р-2. 21 вересня 1949 року «двійку» запустили з полігону Капустин Яр, а через два роки взяли на озброєння. 30 листопада 1951 р. міністр озброєнь Дмитро Устинов підписав наказ про «организацию серийного производства ракет Р-2 на Государственном союзном заводе № 586».

У червні 1953-го в Дніпропетровську виготовили першу «двійку» (дальність майже 600 км; ГЧ – більше тонни тротилу;точність – 1,5 км). Почалося серійне виробництво.

Та первістка-«одиничка» зблизнючкою-«двійкою» не втішили Сталіна. Гучно ратуючи за мир і комунізм, Сталін ревно продовжував курс царів на «пріумножєніє зємєль» і праг обігнати «імперіалістів» у гонці озброєнь. Щойно в Дніпропетровську з конвейєра покотилися перші ракети з вибухівкою, Сталін звелів С. Корольову сконструювати ракету з атомною бомбою дальністю понад 3000 км.

Та замість спирту гас використати не вдалося і спиртово-кисневий двигун не забезпечив проектної дальності. Втім,«дядечко Джо» (прізвисько дав Черчіль) не встиг розчаруватися. Третя ракета («четвірка» на конвейєрі в Дніпропетровську з індексом 8К51стартувала післясмерті вождя – 15 березня 1953 року.

Теж з тротиловою головкою (ГЧ), яка не витримувала тертя в атмосфері – атомний заряд міг бабахнути над головою! Тож «четвірку» поліпшили і 20 січня 1955 року запустили з Капустиного Яру. Прозвана «п’ятіркою» на конвейєрі модернізована Р-3 (індекс 8К51М; SS-3 по класифікації НАТО)подолала 1000 км.

Атомний подарунок ХХ з’їзду КПРС

Термоізоляцією та гартом зміцнили й «головку». Пам’ятаю, в цеху № 28, куди восени 1954 року мене взяли учнем слюсаря-складача, була глибока наче колодязь електропіч, в яку саджали повні й зрізані конуси сталевих «юпок». Через кілька годин відпущення «юпки» виймали і кудись відправляли. Перший запуск «п’ятірки» з атомною бомбою присвятили ХХ з’їзду КПРС.

Вручення презенту описав у книзі «Следы в памяти и сердце» учасник запуску «п’ятірки» Рефат Аппазов. 2 лютого 1956 року «через 30 минут после старта ГЧ с ядерным зарядом достигла заданного квадрата в Приаральських Каракумах, примерно 200 км севернее города Аральська. Автоматика подрыва боевого заряда сработала штатно». 14 лютого 1956 р. відкриваючи ХХ з’їзд КПРС, М. Хрущов порадував делегатів звісткою про подарунок.

Тротиловий еквівалент атомного заряду «п’ятірки» сягав 80 кілотонн – 80.000 тонн! Чотири «хіросімські» атомні бомби! 21 червня 1956 р. «п’ятірку» поставили на конвейєр у Дніпропетровську.

Та нетривкий окислювач (зріджений кисень) і спокусливе паливо (питний спирт ) ускладнювали будні ракетних баз. Окислювач треба було безперервно підливати у бак. Заправлена «п’ятірка» була надійною лише 30 діб. Отож виготовили тільки 48 «п’ятірок».

Генеральний конструктор ОКБ (КБ «Південне») М. Янгельвже сконструювавзначно надійніше, далекобійніше й грізніше «іздєліє 8К63» (Р-12). Коли мене перевели з цеху № 28 в експериментальний цех № 73 ОКБ, там починалося виготовлення пробних «іздєлій 8К63».

З «катюш» та кукурудзи – на ракети

В цех № 28 мене направили учнем токаря, а взяли учнем слюсаря-складача. Бо міжнародне становище різко загострилося і виникла потреба у терміновому складанні дуже великої кількості «поворотних» і «підйомних» пристроїв. На Уралі в місті Златоусті пристрої монтували на грізніші оспіваної «Катюші» бойові машини залпового артвогню, на них кріпили по 18 стволів для реактивних снарядів класу «земля-земля» й наводки по горизонталі та вертикалі.

Тимчасове перемир’я в Кореї, заявив на мітингу протесту парторг цеху № 28 товариш Кондратеня, ось-ось зірвуть американські агресори. Котрі «необачно тягнуть у й так агресивний блок НАТО ще й дуже небезпечну ФРГ, швидко підняту з руїн за підступним американським планом Маршала».

Наша й сусідня бригади встигли скласти зо півтори сотні «пристроїв», як напровесні 1955 р. парторг товариш Кондратеня скликав черговий мітинг і сказав, що завдяки й нашому трудовому колективу «американські палії війни здрейфили» зірвати перемир’я на Корейському півострові і потреба у «пристроях» поменшала. Слюсарів – теж. Тимчасово виручив М. Хрущов. Повернувшись з Америки закоханим у «королеву полів», Микита Сергійович затіяв обсіяти кукурудзою й СРСР.

Для квадратно-гніздовогопосівупотрібен був калібрований дріт і нам звеліли «виручити сільське господарство». Ми у три зміни взялися калібрувати дріт. Та посівна минула і нас почали звільняти й переводити в інші цехи. Ми з Жорою Шевченком потрапили в цех № 73 якогось«третього виробництва з п/с № 203»чи ОКБ досі невідомого Янгеля.

У цех № 73 нас узяли, а всередину не пустили. Тимчасово поставили слюсарні верстаки у сусідньому слабіше режимному механічному цеху № 71 (охороняв рядовий з гвинтівкою «зразка 1890/1930»). Аж восени 1955-го, після перевірки, мене викликали в режимну службу заводоуправління.

Там чемна жіночка вручила «закритий» указ Президії Верховної Ради СРСР про карну відповідальність за розголошення державної таємниці, звеліла прочитати і підписати. Заборонялося їхати за кордон, без відома «органів» наближатися до границі. Мовчати, що робиш, бачиш і чуєш. Інакше – 10 років ув’язнення!

Жуй кашу з грибами, а язик держи за зубами, згадалося напучення ще бригадира-наставника Миколи Васильовича Землянського з чаркою в руках під гастрономом на вулиці Робочій при посвяченні мене в слюсарі цеху № 28. Через день-два у моїй перепустці, крім пікового туза-допуску в цех № 71, з’явився шифр-пароль і в цех №73 – фіолетовий штампик голівки оленя.

Сержант з наганом у кобурі звірив фото з «фейсом», напівжартома козирнув і відчинив двері в цех № 73.

Наче басейн без води

Всередині цех № 73 нагадав басейн без води, глибиною півтора-два поверхи й вищий, ніж зовні. На антресолях височів фюзеляж Фау-2, валялися догори чавунними ногами-тумбами схожі на великі бублики стартові столи. Внизу під антресолямибули кабінети начальства; на дні лежала довжелезна зеленкувата ракета з чотирма чи вісьмома 4-5-метровими ракетками по боках.

То був дерев’яний макет ракети-матки для відсічі зграям американських бомбардувальників з атомними бомбами ще до перетину кордону СРСР, надокеанами. Незабаром макет прибрали. На підлозі посеред цеху зварили з металевих кутників недовгу вузькоколійку. На рейки поставили залізні візки для секцій«іздєлія 8К63» (ракетою в цеху майже не звали):фюзеляжу, 4-камерного двигуна, двох баків, наче цистерни, відсіку приладів.

Почалася складання. Крім виготовлення різного кріплення: кутників, кронштейнів, рамок, лінійок, трубок, шаблонів тощо,-ми за вказівками конструкторів, котрі зачастили до нас у цех з ОКБ, макетували й збирали вузли «іздєлія». В приладовому відсіку кріпили дерев’яні макети приладів. Хвалили за виявлення зайвого гвинтика-болтика для зменшення ваги «іздєлія» хоча б на грам.

На фюзеляжі під дюзами 4-камерного двигуна мудрували з установкою оточених морочною таємницею «машинок» дистанціойного радіокерування «іздєлієм» в польоті, підганяли графітні рулі спрямування рушійних газів.

Морочилися з установкою на гасовий бак півтораметрового дюралевого бублика з самоспалахуючою пусковою рідиною і лічильника подачі пального в камери згорання; чаклували зовні й усередині баків, ізолювали кабелі. Незабаром ми перезнайомилися з конструкторами й почули від них багато цікавого.

Що наше «іздєліє8К63»будеще небачено грізною ракетою.Завдяки потужному двигуну на гасі та азотній кислоті долатиме понад 2000 км і «накриватиме» всі європейські країни НАТО вкупі з капосним 6-м флотом США, який «вештається в Середземному морі, наче в басейні, і загрожує всьому соціалістичному табору».

В цех № 73, пам’ятаю, завітав міністр оборонної промисловості Дмитро Устинов з генеральним конструктором М. Янгелєм і директором заводу Л. Смірновим. В цеху забалакали про створенняв СРСРна базі нашого «іздєлія 8К63» ракетних військ стратегічного призначення (РВСП).

Прикрощі й пригоди в «хазяйстві Корольова»

Виготовлення перших двох «іздєлій 8К63»для стендових випробувань тривало довше року. «Сотка» під Краснопіллям була непідходяща й «іздєліє» відправили на стенд у «хазяйстві Корольова». Прізвище «хазяїна» нічого не говорило нам,слюсарям, догадувались, що якийсь московський ракетник. Недоброзичливий конкурент нашого Михайла Кузьмовича Янгеля, спідтиха гомоніли конструктори.

Побоюючись, що в «хазяйстві Корольова» гальмуватимутьстендові випробування«іздєлія 8К63».

Капості почалися зразу після відправки двигуна. Високе 4-камерне одоробло вирішено було везти не залізницею, а путівцями.

Навпростець через Петриківку, Царичанку, Кобеляки, Хорол, Пирятин, мимо Харкова, Тули… Остерігалися розсекречення унікального рушія конструкції Глушка не лишеіноземцям, а й своїм з конкурентних КБ. В цеху № 73 у присутності керівників ОКБ ми щільно сповили двигун брезентом, обплутали дротом, опломбувалиі завантажили в кузов грузовика на спеціально змайстрований дерев’яний піддон.

В кузові під бортами вмостилися два «вохровці» з гвинтівками «образца 1891/1930”. Випровадили надвечір, а вранці …зустріли. Вантаж у кузові виявився негабаритним і за мостом через Дніпро застряг під залізничним віадуком над дорогою в бік Полтави. Довелося знімати, стесувати піддон, знову вантажити…

Трапилася прикрість і в Загорську, на хазяйстві Корольова. На стенді спалахнули і згоріли двигун та гасовий бак. Звідти унаш цех повернувся тільки бак з-під азотки. Перш ніж зняти всередині бака спеціальні датчики требабуло вимити нутрощі ємкості від рудих потоків кислоти. Та крізь люк не всі слюсарі, обережнішій повніші,прагли й моглипролізти.

В горизонтально покладений бак ледве пропхнулимене з тоншою талією і подали відро з бензиом. Та ледве я дістався днища цистерни й узявся мити, як почав паморочитися від парів бензину і ледве вибрався геть напівпритомним.

Перед відправкою другого «іздєлія 8К63» в «хазяйство Корольова» ми завбачливо оперезали двигун трубчастою попругою з отворами для подачі нейтрального газу і миттєвого погашення полум’я у разі спалаху на стенді. За безпеку «іздєлія» подбали, та трапилась інша прикрість.

М. Хрущов оголосив рішучу боротьбу з алкоголізмом, і московська міліція почала хапати перших-ліпших із запахом спиртного. У витверезнику опинилися всі наші командировочні на чолі з непитущим і завжди тверезим старшим майстром Юрієм Бегмою, який пішов у міліцію виручати своїх підлеглих. З місяць «випробовувачі» кололи лід і мели сніг у Москві, а в довжелезній змінній стіннівці ОКБ, вивішеній у нашому корпусі, на них малювали смішні карикатури, критикували й соромили.

Зрештою, пуск на стенді був успішним, і наші випробувачі повернулися ледь не героями.

На головному ракетному конвейєрі

Настала черга полігону. Для випробувань в Капустиному Яру треба було понад дві дюжини«іздєлій8К63», а площ для такої кількості ракет в цеху № 73бракувало. Керівництво заводу № 586 зглянулося,як написала в книзі «Тюльпани з космодрому» дружина М. Янгеля,і дозволило Михайлу Кузьмовичу скористатися коліями головного ракетного конвейєра з готовою технологічною оснасткою.

У наших перепустках, крім пікового туза й голівки оленя, з’явився ще й «трефовий» пароль-шифр допуску на головний ракетний конвейєр. При вході до цеху № 33 юрмилися навпочіпки мовчазні чоловіки у білих халатах. Перекурювали без жартів і сміху. Наче німі. Та всередині заціпило й мене: на візках лежали, наче акули, з десяток «одиничок», «двійок», «четвірок» і «п’ятірок». Мимохіть подумалося, що кожне «іздєліє» потенційно вагітне Хіросімами і Нагасаками з сотнями тисяч чи й мільйонами жертв.

В гігантському корпусі 33-го цеху нам, слюсарям-варягам з цеху № 73, спочатку відвели окремі рейки для візків з секціями «іздєлій 8К63», а потім пустили й на основні колії головного конвейєра. Почалося складання. Щойно зварені-склепані в сусідньому 25-му цеху баки герметизували, накачували повітрям, милили зварні шови та заклепки й стежили чи не з’являться бульби.

Особливо на ємкостях капосного гасу. Ще не оперений фюзеляжем двигун стикували з нижнім – гасовим – баком з уже прикріпленим до його товстого каплеподібного дна дюралевим бубликом для самоспалахуючої пускової рідини; затим чіпляли «вентилятор»-лічильник регульованої подачі суміші гасу й азотки, від чого залежав старт, тривалість роботи двигуна, швидкість, дальність і точність ракети.

Монтаж лічильника був край незручною і ризикованою операцією. Свердлячи отвір для штиря з хомутом кріплення можна було продірявити й непоправно зіпсувати дорожнючий бак! В двигун між камерами згорання і дюзами міг протиснутися не кожен. Підходяща талія була тільки у мене, наймолодшого і надміру стрункого «доходяги». Мене за руки опускали всередину між камер згорання і дюз, подавали дриль з довжелезним свердлом й радили, де дірявити днище, як забити стрижень і припасувати хомутець кріплення лічильника.

Потім за руки й витягували. Між баками ставилиприладовий відсік. Від нього до двигуна і головної частини прокладали зверх баківскрутки кабелів,зарані вручну ізольовані термостійкою скловатою і склострічками. Для зменшення опору в повітрі кабелі закривали обтікачами. Між іншим, ручне обмотування кабелів скловатою й замощування жаростійким азбестомбуло неприємною й шкідливою процедурою.

Прийдеш вранці на зміну в ще безлюдний цех, а підлога за ніч аж посивіла від густої щетини наелектризованих скловолокон. Так надихаєшся й наберешся, що після зміни не позбавишся в душі без холодної води. Мимохіть став «моржем». Та найморочнішим було пригвинчування безлічі різних трубок,десь кимось нароблених-накривлених по наших же шаблонах, ще в своєму 73-му цеху завбачливо нагнутих-намакетованих з майже негнучкого 5-6 – міліметрового сталевого дроту.

Кожна складальна операція фіксувалася у персональному фоліанті-паспорті «іздєлія» під особистий розпис слюсаря-складача. За дотриманням технології стежили воєнпреди. Кожну трубку до установки треба було продути стиснутим повітрям і пролити спиртом. Та як не принюхувалися, а слюсарі змащували спиртом трубки лишез кінців і економили. Пиятика на головному конвейєріпроцвітала.

В обід закусювали з домашнього сидора, а після зміни окремі випивохи не гидували й об’їдками штатних котів-щуроловів, яких у 33-му цеху було стільки, що від хорів під час котячих весіль ставало аж моторошно. Зрештою робітники й «ітеерівці» так звикали до дармової випивки, що й вигідніша робота в «тверезіших» цехах не спокушала.

Перше полігонне «іздєліє 8К63» наша бригада на чолі з начальником цеху №73 «кримським горцем» (сам сказав) Ібрагімом Біллялядіновичем Вагаповим урочисто покотила в малярний бокс для фарбування й відправки у Капустин Яр. За традицією, дебют «обмили» спиртом.

Через пару днівмене з напарником послали на відвантажувальний майданчик підготувати вже пофарбовану ракету до відправки на полігон. Ми вдягли «іздєліє» у подвійний гумовий чохол, наче презерватив, надули, як м’яч, і завантажили в спеціальний товарний вагон, тої ж чи наступної ночі відправлений у Капустин Яр.

Перед відправкою кожне«іздєліє 8К63» «продзвонювалося» в ізольованому боксі. Перевірялася надійність тисяч різнокольорових провідничків у товстих джутах кабелів управління. Контроль провадився пізно, коли гамір у цеху стихав. Весною 1958 року готуючись до вступних екзаменів, я напросився в другу зміну, щобвечорами не спокушатися побаченнями й танцями біля дівочого гуртожитку.

Іноді друга зміна тривала звечора до ранку – наближалися показові старти «іздєлій 8К63» у присутності керівників держави. Мої функції зводилися до з’єднання-роз’єднання безлічі кабелів по команді двох спеціалістів. Під їхні безкінчені байки й спогади. Скажімо, про якогось дивака-філософа Гегеля та відкриті ним ще нечувані мною химерні закони «єдності і боротьби суперечностей», «заперечення заперечень», «переходу кількості у якість», діалектику, ідеалізм, матеріалізм тощо.

Один з продзвонювачів раніше був начальником лабораторії, де просто неба витримувалася «четвірка» чи «п’ятірка» (ракети 8К51 чи 8К51М) для практичного з’ясування оптимальних термінів витривалості у природних умовах. Одного разу слюсар-складач спустився укисневий бак окислювача, поклав на дно переноску і сталевим гачком викресав іскру. Атмосфера була насичена парами рідкого кисню й усе миттю спалахнуло.

З бака по мотузяній драбинці вихопився на руках лише тулуб чоловіка без ніг. Робітник втратив життя, а начальник цеху-лабораторії № 75 – посаду.

Виготовлення пробної серії «іздєлій 8К63» тривало два роки. Вдень і вночі складали, фарбували, продзвонювали, пакували й відправляли на полігон. Іноді й спали в цеху на розкладачках. Вчасне виконання державного завдання контролював обком партії.

Одного разу нагрянув перший секретар товариш Гайовий і причепився до начальства за відсутність приладів у відсіку наче й готового до відправки«іздєлія».Переживав, чи не затримається здача! Кмітливе начальство цеху пояснило не досить тямущому партбонзі, що відсутні прилади ставлятьсяна стартовому столі перед пуском. На доказ «іздєліє» відкотилиначе готове у малярний бокс, а вранці повернулиі «доклали». «Іздєлія 8К63» були вчасно відправлені за Волгу в Капустин Яр.

Капості пильних піонерів

Почалися пуски. 22 червня 1957 року на полігоні у присутності М. Янгеля пурхнуло зі стартового стола перше «іздєліє 8К63». З рокотом піднявшись крізь полум’я і рудий дим метрів сто над землею, повернувшись з полігону ділилися враженнями слюсарі з групи підготовки старту, ракета зависла на мить, наче вагаючись, а потім зарокотала ще дужче і рвонула у височінь – тільки віхоть полум’я з дюз двигуна заблимав у небі.

Пуски продовжувалися. Слюсарі-складачі почали скаржитися, між іншим, на незручний графік пусків. Раніше, говорили,«іздєлія» пускализвечора. Та спостережливі дітки помітили, що десь за Волгою метеори летять у небо, а не падають на землю. Звернулися в «Пионерскую правду». Про цікавість довідалися компетентніші «астрономи» й негайно перенесли всі пуски на досвітки.

Коли уважні дітки ще сплять, а ніколи не сплячі шпигуни не помітять у променях вранішнього сонця довгих віхтів яскравого полум’я з дюз ракетних двигунів.

Успішні запуски «іздєлія 8К63» приносили різні клопоти й мороки. Із стартового стола ракета наче вгвинчувалася в атмосферу й збивалися з розрахованого напрямку; затримувалося відокремлення й головка ухилялася від цілі майже на 10 км. Конструкторам і слюсарям у цеху №73 довелося поморочитися з піонерською установкою в приладових відсіках перших швидко розкручуваних гірокомпасів для стабілізації й запобігання деривації ракет після старту і в активному польоті.

У цех №73, пам’ятаю, привезли двометровий сталевий конус ГЧ «іздєлія 8К63». В цеху загомоніли, що головка призначається для розсіювання радіоактивної пилюги. Чим вороги, «смугасті дядечки Семи» з мішками ракет у руках на всюдисущих плакатах товариства «Знаніє» та ДТСАФ, давно погрожували«нашому миролюбному народу».

В кінотеатрах демонструвався кінофільм «Сєрєбрістая пиль» з вигадкою про опромінювання жорстокими «американськими імперіалістами-експериментаторами»полонених корейців і китайців для з’ясування мінімальних смертельних доз й ефективного розсіювання радіоактивного «сріблястого пилу». Запаси якого, страхалися глядачі, вже накопичено в США для масового ураження«мирних будівників комунізму».

До речі, старший за мене слюсар Діма Дєментьєв усе літо провів за Волгою на полігоні й восени повернувся в гуртожиток з якоюсь прихованою недугою. У зміну не ходив, днями лежав у кімнаті, харчувався даром у дієтичній їдальні, лікувався в медчастині № 57. Приятелі казали, ніби Дмитро похвалився, що споряджав головки для скидання з літаків і з’ясування оптимальних висот та площ розпорошення якоїсь опромінюючоїгидоти.

Та в цеху № 73 лаштувалася головка, мабуть,під атомний заряд для «іздєлія 8К63». Всередині ми обклеїли конус товстими жароізолюючими пластинами червоного фторопласту, а зовні обмазали товстим шаром спеціальної жаростійкої замазки. Дно конуса закрили тут же підігнаним і щільно припасованим тугоплавким титановим екраном-зонтиком з жорсткими ребрами-косинками від обводу круга до центру з міцною металевою «п’яткою» посередині.

Пневматичний стержень з бачками дуже стиснутого повітря бив наприкінці активного відрізку польоту в цю «п’яту» і різко відштовхував головку. Схожий на фалос жеребця пневматичний штовхач вдалося примусити працюватиштатно. Радіус прицілювання скоротився до кілометра. Між іншим, після відштовхування головка летіла по інерції і її не можна було зупинити чи повернути навіть у разі припинення війни.

4 березня 1958 року Р-12(«іздєліє 8К63») була взята на озброєння РВСП. А в допоміжному цеху № 73 ОКБ, пам’ятаю, ми почали виготовляти макет «іздєлія» для підводних човнів, яке, за словами нині покійного генерального конструктора КБ «Південне» Станіслава Конюхова, було передане в місто Міас.

Восени 1958 року на полігоні Капустин Яр у присутності М. Хрущова, Л. Брежнєва та інших урядовців М. Янгель з інтервалом у кілька хвилин запустив півдюжину «іздєлій 8К63» і навіч довів перевагу своєї «первістки» над поруч запущеними «іздєліями» теж присутніх конструкторів-конкурентів С. Корольова та В. Чаломея.

«Іздєліє 8К63» (Р-12) поставили на конвейєр. Почалося розгортання Ракетних військ стратегічного призначення. В 1959 р. у Прибалтиці й Білорусії дислокували 10 інженерних бригад ракетників. Весною 1960-го на «бойове чергування» стали ракетні дивізіони з Р-12 зразу чотирьох полків. Почалося розгортання Р-12 на Північному Кавказі, Кольскому півострові, в Середній Азії і Західному Сибіру.

Р-12 («іздєліє 8К63»)

Влітку 1961 року, за рішенням Політбюро ЦК КПРС та уряду, дві Р-12 («іздєлія 8К63») з ядерними боєголовками були запущені з тайги східніше Воркути на Нову Землю, де й «спрацювали». Тротиловий еквівалент кожного атомного заряду сягав мільйону тонн; площа ураження – понад сто кв. кілометрів! Наступного року досвідчені команди атомних стрільб по Новій Землі відрядили на Кубу для підготовки удару по США.

Дніпропетровські ракети Р-12 були використані для «захисту Куби від США» і ледь не призвели до ядерного автодафе третьої світової війни. Пам’ятаю, весною 1962 року в Дніпропетровськупоширилася тривожна чутка про панічний вивіз родин обласного начальства з міста подалі.

Зокрема в село Микільське-на-Дніпрі Солонянського району на розкішну обкомівську базу відпочинку компартноменклатури. Бо, казали, «вкрай знахабнілі американські агресори» збираються напасти на СРСР й ось-ось засиплятьнас атомними бомбами та радіоактивним пилом. Не здобрювати й Дніпропетровську!..

Напруга зашкалювала! Радянська пропаганда вже довела людей до такого нервового напруження, що люди, вкладаючись спати, не сподівалися проснутися вранці. У нашому заводському (та й у вузівському) гуртожитку, пам’ятаю,окремі співмешканці звечора напивалися до нестями.

А Політбюро ЦК КПРС та радянський уряд продовжували безугаву базікати«про захист миру». На ділі ж, зазнайкувато відмовившись від вступу в НАТО івід запропонованого урядом США «плану Маршала» для швидшої відбудови й СРСР з руїн піррової перемоги Сталіна над Гітлером, обіруч кували «ракетно-ядерний щит»з усе ймовірнішою перспективою атомної війни.

У Карибській кризі, яка ледь не спалахнула, звинувачували американських імперіалістів. Насправді ж третя світова війна ледь не почалася через «послідовну й рішучу інтернаціональну політику мудрого Політбюро ЦК КПРС». 1-й секретар Микита Хрущов домовився з Фіделем Кастро про «спільний захист Куби від американських агресорів» і на Острів Свободи таємно переправили біля сорока дніпропетровських ракет Р-12 затомними боєголовками.

Довідавшись про установку ракет на стартові столи за півтораста км від США, президент Кеннеді звелів своєму флоту блокувати Кубу і припинити підвіз.Тривога була резонною: дальнобійні Р-12 могли з півдня до півночі «накрити»атомними грибами територію великої заокеанської держави. Десятиліттями шельмованої й таврованої в «соціалістичному таборі»клеймом підступного агресора, який гальмує будівництво «щасливого майбутнього всього людства».

В 1962 році ХХІІ з’їзд прийняв нову «Програму КПРС» з обіцянкою до 1980 року завершитибудівництво 1-го етапу комунізму.Без угаву заторочило радіо, застрочили газети, замиготіло телебачення, затеревенили штатні й позаштатні оратори та лектори. Мізки заляканих режимом і затурканих пропагандою «будівників комунізму» продовжували пудрити й зомбуватицяцянкою: «Кожному – досхочу!

Від кожного – по можливості!». Та обіцяне марево «комуністичного раю на Землі» линяло все дужче. Смішилипопулярні «географічні» анекдоти.Про «комунізм на горизонті», спокуслива лінія якого віддаляється при наближенні. Про таку боротьбу за мир, від якої каменя на камені не залишиться. Розраювала біблійна притча про спокуси голодного осла з джмутом сіна на дишлі.

Наче ми з обіцянками-цяцянками молочних рік у киселевих берегах комунізму. А поки що нам, вічно голодним студентам вузів, спасибі Микиті Сергійовичу,дозволили досхочу наїдатися в їдальнях дармового хлібу з гірчицею, сіллю і жареною водичкою.

…До війни не дійшло. Радянські й американські «голуби» взяли верх над «яструбами». США гарантували суверенітет Куби й забрали свої «Першинги» з Турції і Європи. СРСР прибрав з «Острова свободи» свої три ракетні полки (36 «іздєлій»).Одну Р-12, за проханням Ф. Кастро, залишилив Гавані на згадку про «вічну інтернаціональну дружбу».

Хай залишаться надгробками на цвинтарях «холодної війни»!

Протягом 1958 – 1967 рр. на заводах № 586 (Дніпропетровськ), № 172 (Перм), № 166 (Омськ), № 47 (Оренбург) було виготовлено 2300 Р-12 та з півтисячі – Р-12У (шахтний варіант). Ракета Р-12 понад 30 років простояла «на варті миру» в радянських стратегічних ракетних військах, поки не «спонукала американських агресорів» до взаємного роззброєння і погашення «холодної» війни.

Переваги твердопаливних ракет змусилиприпинити випуск рідинної Р-12 та її шахтного варіантуР-12У. Втім, і після підписання 1987 року«Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності» 65Р-12 залишалися на бойовому чергуванні в СРСР до червня 1989 р. Останню запустили й знищили 23 травня 1990 року.

Р-12 як дороговказ до комунізму на параді в Москві 1967 р.

Дюжина Р-12 стали пам’ятниками. У Дніпропетровську «іздєліє 8К63» можна побачити через мур ПМЗ ім. Макарова біля КБ «Південне» ім. М. Янгеля. В Києві – під рослявою переможницею з мечем у Меморіальному комплексі «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.».

В Житомирі – біля музею космонавтики ім. С. Корольова. В Калузі – у музеї космонавтики К. Э. Ціолковського. В Бєларусі – на так званій “лінії Сталіна”. В м. Балабанове Калузької області біля філіалу Центрального музею РВСП – навчального центру ім. Петра Великого. Аж дві Р-12 у смт. Власиха Московської області: як пам’ятник «ХХХ лет РВСП» і на місці розташування штабу та центрального командного пункту РВСП. В білоруськомум. Барановичі як «Памятник разрядке».

Хизуватися чи промовчати…

В «Парку ракет» похвалилися, між іншим, ніби КБ «Південне» ім. М. Янгеля та«Південмаш» (завод № 586) утримали США і НАТО від нападу на СРСР і розв’язування третьої світової.

Так, в СРСР то були потужні монстри гонки озброєнь. Та бозна, хто кого дужче стримав.«Обоє», мабуть, «рябоє», а факти – вперта річ!

СРСР як «імперія зла» був спадкоємцем і продовжувачем агресивної споконвічної політики Московії по «собіранію зємєль» і знедоленню народів.

Згадати, лишень, ХХ століття.

1904 р. зчепилися з Японією; 1914 р. розв’язали 1-шу Світову; 1918-го напали на Україну (УНР); 1919-го роздмухали громадянську; з 1922-го за таємними статтями Рапалльського договору підрядилися і, порушуючи Версальський мирний договір 1919 р., взялися спідтиха кувати кадри для германського вермахту (артилеристів, танкістів, льотчиків); 1939-го вкупі з гітлерівцями напали на Польщу і почали 2-гу Світову; 1940-го спровокували Фінську; 1950 – Корейську; в 1960-ті – Афганську; до розпаду СРСР встиг повоювати в Європі, в Азії, в Африці, у Латинській Америці; з 1991-го «міроносіца Росія» окуповує частину Молдови (т. зв. «Придністровську республіку»); у серпні 2008-го напала на Грузію для “прінуждєнія к міру” й окупації Північної Осетії та Абхазії.

Весною 2014 захопили в України Крим. Після поразки в «холодній» війні уражений комплексом неповноцінності і вчаділий від спадкового реваншизму президент Росії В. Путін роздмухує гарячу війну з Україною, підбурює своїх очманілих соратників-шовіністів до безперервних конфліктів з сусідами по периметру кордону.

Скажений підхвосник Путлєра віце-голова Думи РФ В. Жириновський кличе «мыть русские сапоги в Индийском океане» і вкупі з московським патріархом Кирилом (мордвином Гундяєвим) поширювати «русский мир» по Земній кулі. Спровоковано другу «холодну» війну, яка, кажуть, вже стала черговою світовою. Під загрозою життя на Землі.

Слава Богу, після розпаду СРСР КБ «Південне» та «Південмаш» перейшли на виготовлення мирних носіїв. Ще в СРСР ОКБ ім. М. Янгеля та завод № 586 («Південмаш») взяли участь у програмі «Космос». 1957 р., пам’ятаю, в цеху № 33 поруч візків з ракетами на коліях головного конвейєра лаштувався супутник для чотириногої космонавтки.

Згодом розроблялися місяце- і марсоходи. В уже незалежній Україні на навколоземні орбіти виведено розроблені КБ «Південне» науково-дослідницькі супутники «Січ-1»(запущений 31 серпня1995 року); «Океан-О»(17липня1999 року),«Січ-1М»(24 грудня 2004 року), «МС-1-ТК» (24грудня2004 року), «ЄгиптСат-1»(на замовлення Єгипту виведений на орбіту квітня2007 року), «Січ-2»(29 жовтня2010 року). Розроблено й розробляються «Січ-2М», «Либідь», «Січ-3-0», «Січ-3-Р», «Либідь-М», (орбітальний зонд Місяця).

Розроблені КБ «Південне» складаються на «Південмаші» ракети космічного призначення різного класу: легкі «Циклон-2», «Циклон-3», «Дніпро» (на базі бойових ракет); середні «Циклон-4», «Зеніт-2», «Зеніт-3». Тривалий час екологічно чистий космічний носій «Зеніт-2», не забруднюючи довкілля з плаваючого старту в океані поблизу Бразилії виносив на орбіти найважчі супутники.

Нехай «іздєлія», «діви» й «сатани»на кшталт Р-12 та інших страховиськ більше не служать нам дороговказом ні «Впєрьод, к побєдє коммунізма!», як на плакаті з головами трьох покійних класиків марксизму-ленінізму на параді у Москві. Ні «назад», у покійний СРСР і в ще сущу імперіалістичну РФ, під заклики сучасних ревнителів «тайожного союза» і реаніматорів «русского мира».

Борис Матющенко, журналіст

Листопад 2013 – січень 2014 рр.

Дніпропетровськ.

P.S. Крім памяті, використано джерела Інтернету.

P.P.S. За повідомленням інформаційного агентства «Інтерфакс», 16 грудня 2014 року командувач Ракетних військ стратегічного призначення (РВСП) Російської Федерації генерал-полковник Сергій Каракаєв заявив про відмову від техобслуговування ракети РС-20В “Воєвода” (зазахідною класифікацією SS-18, “Сатана”) її розробниками – КБ «Південне» та «Південмашем».

Міжконтинентальна балістична ракета РС-20В (по-московські “Воєвода”), вагою 211 тонн, оснащена потужним набором засобів подолання систем протиракетної оборони і здатна нести 10 ядерних бойових блоків по 0,5 мегатонни (500.000 т) на відстань до 11 тис. км.Якби за українською примовкою, так баба з воза – кобилі легше. Та, з урахуванням психіки Путлєра, мир і життя на Землі тепер у ще більшій небезпеці.

За утримання цього страховиська в технічній готовності береться російський Державний ракетний центр імені Макєєва. Гарантійний термін експлуатації комплексу «Воєвода», що був прийнятий на озброєння 1988-1992 рр., становив 15 років. В лютому 2006-го Україна і Росія підписали угоду про продовження терміну експлуатації ракетного комплексу і домовлялися продовжити термін технічного обслуговування.

Тепер, як заявив С. Каракаєв, вони самостійно спробують подвоїти вік і зберегти готовність «Воєводи» в складі РВСП до 2022 року. Російські імперіалісти як ревнителі «тайожного союзу» і реаніматори «русского мира» продовжують курс на розпалювання ядерного автодафе на планеті.

По теме: Ещё 12 млн. грн. ушло на шоу для туристов

«Парк ракет»: кто мастерит «мутный» имидж Днепропетровщине

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: