Мы говорим то, о чём молчат другие Мы говорим то, что вы хотите слышать Мы говорим то, что вы должны знать

Происшествия


«…Але в могилі мене немає», або Про материнське розслідування ДТП

23.11.2015 17:52:52

Ця жахлива історія сталася не сьогодні і не вчора – уже майже десять літ тому. Але як жаданої правди, так і справедливого фіналу, потерпілі досі не діждалися.

Чому у теперішніх наших вітчизняних реаліях не здійс­нилося Верховенство Закону? І чи можна бодай навздогін зараз щось зробити, аби настільки злочинним порушенням прав і дискримінації зрозумілих людських цілей убитих горем батьків дати гідну відсіч? Ще точніше – щоб покінчити з ними раз і назавжди. Та щоб більше ніхто не зазнавав у нас подібної моторошної і страхітливої кривди!

Кілька років тому в центрі села Вербки – це Павлоградський район Дніпропетровщини, – там, де перед перехрестям дорожній знак, який обмежує швидкість руху до 40 кілометрів на годину, сталася жахлива транс­портна пригода. Іномарка­-джип, яка мчала набагато прудкіше, ніж вимагав знак, ще й виїхала зненацька на узбіччя та налетіла на трьох дівчат-­подруг, недавніх випуск­ниць місцевої школи. Дві з них, Юлія Топчій та Марина Савичева, дістали тілесні ушкодження, а третя, Ірина Осадча, яка злетіла аж на капот автомобіля – залишилася лежати нерухомою. Одразу стало зрозуміло: горе-­водій накоїв страшного лиха.

І здавалося, що клопотів з’ясувати та зафіксувати обставини трагедії не буде: за 30­40 метрів від місця ДТП чергували автоінс­пектори – все відбулося на їхніх очах. Та й не безлюдне це місце у Вербках.

Усі упізнали за кермом джипа Віктора Пиріжка – відомого тут бізнесмена, а в минулому працівника міліції. І не тільки перелякані потерпілі дівчата, а насамперед перехожі та свідки були вражені реакцією та поведінкою як Пиріжка, так і даішників: перший хутко заходився командувати останніми, вигуками підказувати, що та як їм робити, другі слухняно корилися його волі.

Пиріжок тоді підхопив Ірину на руки. Однак поніс не у своє авто, щоб негайно везти до лікарні, як можна було подумати, а чомусь на середину вулиці, де й поклав на асфальт…

За годину про трагедію дізналися батьки Ірини – Сергій Васильович та Валентина Олексіївна Осадчі. Їм сповістили: дочку в дуже тяжкому стані доставлено в реанімаційне відділення 4­ї міської лікарні Павлограда. Вони миттю кинулися туди. Час був пізній, і першою, кого докликалися, виявилася санітарка. Котра заперечила перебування тут постраждалої в ДТП. Не бачила її і медсестра Ніна Мордас. Та Валентина Олексіївна домоглася зустрічі з черговим лікарем. Той нарешті підтвердив: Іра в реанімації, однак у такому стані, що пустити до неї він нікого не може. І не треба ні плакати, ні просити та молити – покищо не можна!

Не пустили Осадчих до дочки і наступного дня. Як не благали убиті горем Сергій Васильович та Валентина Олексіївна «побачити свою дитину», їм категорично відмовили. Батько і мати не знаходили собі місця. І по обіді Валентина наперекір усім заборонам зуміла проникнути до лікаря Юрія Арутюняна. З вимогою або негайно викликали лікарів­професорів з області, або везти Іру до них. Арутюнян сказав, що потреби в цьому немає.

Щойно, повідомив він, до іншого тяжко хворого літаком прилітав десант медиків з обласної дитячої клініки і заодно оглянув і їхню Ірину. Так що консультацію отримано. Зараз, навпаки, дівчині потрібен спокій. І ціла купа дефіцитних медпрепаратів. Таких, що на місці не дістати. Або давайте гроші, і ми «замовимо через Київ», або шукайте самотужки.

Осадчі вирішили самі негайно зайнятися придбанням медикаментів – аж у Москві вони мали родичів. На ранок наступного дня ті поїздом передали затребувані ліки. Отож на третій день після трагедії ліки прибули. Однак виявилися уже не потрібними. Осадчим повідомили, що врятувати Ірину не вдалося. Не повертаючись до свідомості, дівчина померла.

Уявляєте стан батька і матері, яким треба було хоронити юну донечку? Ясно, що їм було не до «подробиць». Але хіба могла залишатися спокійною Валентина Олексіївна, коли патологоанатом у морзі сердито кинув: «Чому так запізно явилися?!». Надіялися, мовила крізь сльози Осадча, на краще.

– Та ваша дочка загинула відразу, під час зіткнення з автомобілем, – буркнув патологоанатом. – Дістала травми навіть внутрішніх органів, які не сумісні з життям…

А в довідці про смерть, отриманій трохи перегодом, Осадчі прочитали, що Іра дістала лише черепно­мозкову травму. Це було більш, ніж дивовижно. Адже свою доч­ку батьки уже змогли оглянути особисто. Угледіли у неї шов навколо шиї вище ключиць – не інакше, як голова була відбита. Ще серед присутніх на похороні знайшовся медик, котрому не склало труднощів визначити, що тіло загиблої бальзамувалося раніше від того, як настала… зафіксована документом смерть.

Що все це означало, Осадчим здогадатися було не складно. Адже одна міра покарання передбачається водієві, який вчинив ДТП з тяжкими наслідками, коли жертва залишається ще живою та має шанси на порятунок, і зовсім інша, набагато суворіша, якщо жертва гине в момент ДТП. Отож «крутого» бізнесмена уберігали від максимальних санкцій.

Отака первинна версія свого нещастя і спонукала Валентину Осадчу, отямившись трохи від похорону, забути про все на світі і ради своєї дитини здійснити власне материнське розслідування ДТП.

І жінка зібрала добрячу кіпу свідчень та документів, які не могли не насторожити її: навколо ДТП і загибелі чи смерті Ірини накручено підозріло багато. Акт про ДТП, складений автоінспекторами Василем Григоренком і Володимиром Онікієнком, «не справляв враження, що обидва вони у той момент перебували у Вербках», більш того – «ніби навіть фіксували зовсім не вербське, а якесь інше ДТП». Мало що в цій «фіксації», на переконання Осадчої, відповідало дійсності. Наприклад, геть забуто, що бодай візуально Пиріжок був нетверезим, а, виявляється, з’ясовувати у медиків це й не намагалися – уявляєте?

Кстати

За прошедшее время, в рамках проекта «Право на право» за консультацией в телефонном режиме и лично обратились двадцать шесть человек.

В их числе:

– женщин – 20 чел. (77%),

– мужчин – 6 чел. (23%).

Из обратившихся – 24 чел. (92%) люди пенсионного возраста.

Вопросы, затронутые гражданами:

1. Просьба разъяснений по вопросам семейного, трудового, земельного, наследственного права – 10 чел. (38%).

2. Проблемы, связанные с коммунальными городскими службами – 8 чел. (31%). Из них четверо обратившихся жаловались непосредственно на услуги, оказываемые работниками «Днепрогаза».

Так, Валентина К. рассказала нам о судебной тяжбе с ПАО «Днепрогаз», которая длится несколько лет. При этом, с ее слов, работники газового хозяйства пытаются взыскать долг, якобы образовавшийся еще с 1996 года, что противоречит не только закону, но и здравому смыслу. Скоро полтора года, как ее жилье отключено от газа, хотя спор еще рассматривается в суде.

Владимир К. пожаловался на отсутствие газа в квартире. Труба была отрезана за долги. С его слов, долг полностью погашен, но трубу и, соответственно, подачу газа в квартиру никто не восстанавливает уже больше года.

Жалобы на органы власти – 5 чел. (19%).

Возмущение отменой льгот, повышением цен. Жалобы на непонимание власть имущих, в каком положении сегодня находятся и живут пенсионеры и люди малого достатка.

Жалобы на органы милиции – 3 чел. (12%).

В рамках проекта опытный журналист опишет эти истории в следующих материалах.

А ще Валентина Олексіївна добула як звукові, так і письмові записи служби швидкої допомоги Павлограда та оперативного чергування у райвідділі міліції. Ні медики, ні правоохоронці своєчасно та належним у подібних випадках чином не були поінформовані про страшну пригоду. Всі подробиці доводилися до відому навздогін – «по мірі потреби».

Навздогін було порушено і кримінальну справу. Котра ще й тривалий час не розслідувалася. З тієї причини, що не вдавалося… «встановити особу, котра здійснила наїзд». А за півроку раптом вияснили, що за кермом перебував не Пиріжок, а… якийсь Руслан Нестеренко.

Валентина Осадча відшукала у Дніпропетровську і дитячого травматолога Дмитра Шевчука, який у листопаді 2004 року дійсно прилітав у Павлоград консультувати тяжко хворого і заодно ніби, пригадайте, оглядав Ірину Осадчу.

– Вперше чую, – здивувався Шевчук. – Навпаки, павлоградських колег я запитував, чи не треба ще когось подивитися, поки я тут. Мені відповіли, що ні.

– Як же так? – аж скрикнула Осадча. – Не може бути!

– Може! – сказав Шевчук. – Якщо уже нікого було показувати…

Зібрані документи Валентина Олексіївна довго оригіналами та копіями зберігала у трьох різних надійних схованках. Не випадково. Двічі чинилися спроби проникнути у помешкання Осадчих. А двічі навіть і залякування та замахи на їхнє життя і здоров’я, а також на життя та здоров’я їхнього сина Сергія.

Але Валентина не відступала. Не складала рук – домагалася справедливої розв’язки. Витримці, стійкості жінки треба було заздрити. «А мені нічого боятися, – говорила вона. – Я уже втратила своє найдорожче – дочку». То тільки дякуючи упертості Осадчої справа врешті­решт дійшла до суду.

Але і цьому передували виняткові, якщо не надзвичайні перипетії, від яких перехоп_лює подих і стискається серце.

Змучена, виснажена, але мужня Валентина Олексіївна, для якої над усе була істина – «аби рідне дитя не дорікало на беззахисність з того світу» – зажадала чіткої відповіді: так загинула Іра в момент ДТП чи на третій день померла в реанімації? І, виходить, матір та батька умисне до мертвої не пускали?

Щоб відповісти на ці запитання, сказали їй, треба проводити ексгумацію тіла. «Проводьте!» – мовила жінка.

Ще коли тільки відкопали могилу, не лише Осадчі, а всі присутні, і в першу чергу копачі, помітили, що кришка труни зміщена і тримається на одному цвяхові. А коли її підняли… Цитую дослівно Валентину Олексіївну:

– Там була не моя дитина. Там була жінка років 30­32­х, одягнена зовсім в інший одяг і іншу білизну, ніж я одягала свою дитину. З іншим кольором волосся, з іншими зубами. Я відразу вчепилася руками у гроб і не своїм голосом закричала: «Це не моя!» Мій чоловік ойкнув і теж закричав: «Це не наша!» Мій син заплакав на все кладовище: «Це не моя сестра!»

Син Сергій, продовжувала Осадча, ще напередодні ходив на гробки до могили Іри, а повернувшись, сказав: «Якесь недобре, холодне, аж крижане відчуття жаху прогнало мене, мамо, звідти».

А коли страшна звістка, що «Осадчі не упізнали своєї Ірини», облетіла Вербки, одна з подруг Іри, котра також тоді постраждала – Марина Савичева – гірко заплакала і забилася в істериці: «Я знала ще вранці про це. Уночі мені Ірина снилася. Жива, весела. Я, сказала вона мені уві сні, знаю, що я мертва, але в могилі мене немає».

Ексгумацію проводили через чотири місяці після похорону. Але з остаточними висновками не квапилися. Більше року. Залучалися не тільки павлоградські експерти. І думки були різні. Та щоразу кінчалося тим, що ніби «Осадчим показалося». А у спеціалістів є підстави… вагатися. Виявлений труп «може як належати Ірині Осадчій», так «може і не належати». Наче не існувало змоги достеменно це з’ясувати.

Валентина Олексіївна зуміла «вилучити» колишню картку дочки зі стоматологічної поліклініки – порівняйте, мовляв. На це на неї лише нагримали: «Звідки картка у вас?!». Валентина Олексіївна зібрала і свідчення сусідів, односільчан, однокласників і вчителів Ірини, що вона своє волосся ніколи ні фарбувала, ні відбілювала – знову ж бо «не співпадає». На це зреагували, апелюючи до емоцій: «І ви думаєте, наче підмінили труп? Яким чином? Навіщо? І хто в це повірить? Хто на таке святотатство і зважиться?»

Так і не дочекалися Осадчі вичерпної відповіді. А щоби, мабуть, їх хоч якось втішити, ще через рік призначили нарешті… автотехнічну експертизу автомобіля, який здійснив ДТП. І який Віктор Пиріжок встиг давно продати, а його новий власник – давно і відремонтувати – «замінити розбитий бампер і погнутий капот». Цього виявилося досить для суду.

На лаві підсудних, як не важко здогадатися, опинився маловідомий Руслан Нестеренко, а суд­фарс скінчився нечуваним скандалом. Коли він виніс Нестеренку вирок – шість років позбавлення волі, – Руслан підхопився і заволав: «Е­е, ні, зі мною так не домовлялися! Мені обіцяли умовний строк. В такому разі я заявляю: мене попросили взяти ДТП на себе. Насправді за кермом я не перебував. І у мене є алібі».

А згодом, як тепер значиться у матеріалах справи «за новими обставинами», в прокуратуру ЯВКУ З ПОВИННОЮ зробив Вік­тор Пиріжок.

Тобто наче не витримав і через два з половиною роки признався, що транспортну пригоду скоїв і наїхав на дівчат таки він.

Гадаєте, совість дойняла, сумління проснулося? Помиляєтеся. Просто на той час у нашому законодавстві вимудрували «щілину», що аналогічне правопорушення… підпадає під амністію. Правда, це коли жертва все­таки померла пізніше, а не загинула відразу при зіткненні з авто.

Але хто ж сказав доблесному судочинству, що у випадку з Іриною Осадчою саме так і сталося? Насправді ясності, з якою обов’язково мають ознайомити рідних покійної, до цих пір немає. А Валентина Осадча ніякий не юрист, зате звитяжна мати, небезпідставно не розуміє: як можна «все обернути на амністію», якщо «ДТП, скоєне Пиріжком, спричинило за собою ще як мінімум 4­5 інших, службових, посадових і відверто кримінальних злочинів»?

Тим паче, що Валентина, не зупиняючись у своїх власних розслідуваннях, уже володіла підозрами, що тілом юної та здорової Ірини скористалися, аби вийняти з нього внутрішні органи для донорських цілей. Така «практика» як мінімум на той час мала місце. «Все навкруги прогнило і здичавіло, – вважає досі Осадча, – що злодійства чіп­ляються одне за одне, як кільця в ланцюзі, і вже кінця їм не видно. Усі вимазуються у бруді, і ніби так і треба!». Зі своїми фактами та свідченнями на цей рахунок вона познайомила і мене. Скажу: це дійсно лише пі­дозри. Але доволі серйозні, щоб їх ігнорувати і не брати у «слідче провадження».

І чому уже не один рік минає, протягом яких Валентина Осадча не припиняє своєї нерівної боротьби? Нічого більше в її житті нині немає, крім цієї «війни». Мета, якої домагається, та ж: і в Україні є – приміром, каже, в Харкові – спеціалісти­медексперти, які дорожать власною репутацією і за багатьма, в тому числі генетичними параметрами, спроможні внести ясність, хто лежить зараз у могилі, котра вважається Ірининою – Ірина чи хтось інший?

З цією своєю вимогою Валентина Осадча дійшла до самісінького Києва. І раз, і вдруге. А на третій – зі столиці раптом обурилися: «Ми Вас не розуміємо. З УМВС області повідомили, що Ви відмовилися від ідеї повторної ексгумації тіла. Але відмовилися і письмово написати заяву про це». А особ­ливо багатьох дратує, що «якщо у могилі не наша донька», то Осадчі хочуть знати, де вона? І наполягають шукати її останки.

Осадчі дійсно ніякої іншої мети не жадають і не домагаються, крім цієї. Адже у Валентини Олексіївни та Сергія Васильовича відібрали не тільки дитину, а і її могилу. Не мають вони зараз змоги на кладовищі провідувати дочку. Натомість мало не щодня ходять на центральне у Вербках перехрестя, де дорожній знак «40»… І не знають, що ще їм робити, куди кидатися, у кого просити помочі, до чиєї честі і совісті апелювати, на кого сподіватися? Бо свічки, які ставляють у церкві за упокій Ірини, не горять – відразу гаснуть, як на вітрі. Не приймає їх скривд­жена, досі не відлетіла у вирій раю, не упокоєна в небесах душа Ірини.

Микола Омеляненко

Поради від юриста Євгена Небогатова

По-­перше, не дай Боже ще комусь опинитися у подібній ситуації. Однак існує необхідність надати поради, як вести себе у схожих обставинах. Адже якщо працівники правоохоронних органів діють, на ваш погляд, неправомірно, Кримінально­процесуальний кодекс передбачає можливість оскаржити їхні рішення, дії чи бездіяльність. Ці скарги розглядаються слідчим суддею місцевого суду не пізніше 72 годин з моменту подачі.

Крім скарг на закриття кримінального провадження, які розглядаються не пізніше п’яти днів. І розгляд скарг на рішення, дії та бездіяльність слідчих чи прокурорів здійснюється за обов’язкової участі не лише тих, на кого подано скаргу, але й особи (або її захисника), яка подала скаргу. В той же час відсутність слідчого чи прокурора не є перешкодою для розгляду скарги.

Уточнимо, що під час досудового розслідування можуть бути оскаржені рішення правоохоронців, які полягають у не внесені відомостей про кримінальне провадження до Єдиного реєстру досудових розслідувань (після отримання заяви або повідомлення про кримінальне правопорушення), а також рішення про зупинення досудового розслідування, закриття провадження, відмова у визнанні потерпілим та відмова в задоволені клопотання про проведення тих чи інших слідчих (розшукових) дій.

Скарги мають бути подані протягом 10 днів з моменту прийняття рішень, які вас не влаштовують. Якщо ж рішення слідчого чи прокурора оформлене постановою, строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії.

Важливо знати, що від скарги більше користі, якщо вона підготовлена професійним юристом­адвокатом. За умови, що існує брак коштів, сьогодні ви маєте право звернутися до утвореного Міністерством юстиції місцевого Центру з надання безоплатної правової допомоги: 

Дніпродзержинський центр

Дніпродзержинськ, пр. Пєліна, 65; тел.: (05692) 50-50-27, 50-50-26

1-й дніпропетровський центр

Дніпропетровськ, вул. Комсомольська, 52; тел.: (056) 742-82-30, (099) 232-77-89

2-й дніпропетровський центр

Дн-вськ, пр. Правди, 8; тел.: (056) 725-02-83; (068) 946-51-26

3-й дніпропетровський центр

Дн-вськ, вул. Артема, 90; тел.: (056) 749-60-04, (098) 044-29-95

1-й криворізький центр

Кривий Ріг, вул. Балакіна, 2; телефон Центру: (0564) 05-54-04

2-й криворізький центр

Кривий Ріг, пр. Дзержинського, 1а; тел.: (097) 139-88-57

Нікопольський центр

Нікополь, вул. Героїв Чорнобиля, буд. 15-а; тел.: 0-800-213-103

Павлоградський центр

Павлоград, вул. Рєпіна, 95; тел.: (05632) 6-00-20, 6-00-22

2739

Всё по теме: Право на право
Ошибка в тексте? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить о ней редакции.
Загрузка...

Сообщить об ошибке

Пожалуйста, используйте эту форму для коррекции ошибок.
Если вы хотите связаться с нами по другому вопросу — напишите нам.