Мы говорим то, о чём молчат другие Мы говорим то, что вы хотите слышать Мы говорим то, что вы должны знать

Происшествия


Остання нiч таксиста

08.12.2015 17:18:36

Цей похорон в холодний грудневий день ще 2004-го не може не згадати й сьогодні Дніпропетровськ.

Процесія заполонила тоді весь проспект Кірова знизу і до його верху. Заквітчану труну попереду нес­ли на витягнутих догори руках, а слідом – не менше трьох сотень автомобілів з оранжевими ліхтариками і іншими знаками приналежності до таксомоторів і чорними стрічками на антенах та зовнішніх дзеркалах.

Усі бічні вулиці було заблоковано, але ні автоінспекторів це не обурювало та не хвилювало, ні водіїв в «пробках». Навпаки, своїми сигналами ті озивалися на сигнали таксистів та підтримували вражаюче траурне дійство. Єдине, що питали – кого це проводжають так в останню дорогу?

Проводжали 37-­літнього Ігоря Листопада, який на власній машині працював у службі таксі «360­360». За два дні до того пізно увечері він взяв пасажира на вулиці Чекмарьова. Не інакше, як під’їжджав туди за ним. Хоч як стане відомо після, диспетчерська такого замовлення не приймала. Вирушив на проспект Петровського. Незабаром вернувся назад.

Тут пасажир вийшов з машини. Вирішив вийти і Листопад. Та тільки він прочинив дверцята і почав підводитися з салону, пасажир назустріч з усього розмаху ударив у груди. Чи ножем, чи «заточкою», але однозначно гострим лезом довжиною не менше 30 см. Воно пронизало наскрізь серце, легеню, діафрагму і дістало печінку.

Убивця миттю утік, а Ігор ще не менше ста метрів проїхав, та потім по рації покликав колег на допомогу і зупинився. На ранок стане ясно, що зупинився назавжди. Таксисти знайшли його уже непритомним, а на операційному столі Листопад пом­ре, так і не повернувшись до свідомості.

Його мати, Катерина Листопад, ту давню ніч пам’ятає як божевільно­страхітливу, а як вона її пережила, не знає досі. Пам’ятає, як незнайомий таксист віз їх з чоловіком до лікарні ім. Мечникова і всю дорогу мовчав, а її трясло, мов пропасницею. В тумані – дів­чата­медсестри, які, пробіга­ючи мимо, просили не плакати і запевняли, що син буде жити. Більше 3-­х годин лікарі не виходили з операційної, і коли здалося, що до жаху пекучій вічності не буде кінця, мов крізь несподівану неймовірну тишу почула, як таксист Діма Горлов, Ігорів товариш, сказав хірургу: «Якби ви знали, яким він другом був!» – все зрозуміла, і у неї поплила під ногами підлога.

І посьогодні Катерина Григорівна не може заспокоїтися. Ігор практично постійно працював у нічну зміну, а вдень відсипався. Мати ж удень спати не лягала, хоч щоночі також майже не відпочивала. Раз­у­раз прокидалася, у вікно навіть виглядала – переживала за сина. Бо ніч є ніч – темна й лиха. Ігор же нічним змінам віддавав перевагу, як не важко здогадатися, лишень з тих міркувань, що вони більш заробітніші. А він «складав якраз гроші».

Тут треба сказати, що Ігор після розлучення з першою дружиною – мирного, до речі, зі збереженням приязних стосунків – кілька років холостякував. Та потім у нього появилася жінка, з якою він і збирався побратися. Зрозуміло, гроші «збирав на те, щоб обжитися» новою сім’єю. А по­друге, мріяв придбати собі і новеньку, більш кращу іномарку…

– І чи ви повірите, а того дня Ігор пожалівся, наче так заморився, що цієї ночі зостанеться дома?! – чи запитує, чи згадує Катерина Григорівна, і додає, – Я ще сказала, що слава Богу. Може хай їм грець, нічним змінам?

А десь під вечір, коли син уже виспався, мати чула: йому на мобільний подзвонили. Розмова кінчилася швидко. Трьома синовими словами: «Добре, добре, добре!» Ніякого значення тій розмові Катерина Григорівна не надала. Тим паче, що готувала вечерю годувати чоловіка і сина.

Тому несподіванкою для неї стало, коли Ігор відчинив двері на кухню уже одягнутим і взутим. «Мамо, – сказав, – я виїжджаю на роботу». Коли ж пізніше вернувся додому батько, Віктор Олександрович, то подзвонив Ігорю на мобільний. «Я спішу на виклик, – обізвався син, – передзвоню пізніше». Але вже так і не передзвонив.

Ніхто правоохоронців за язика не тягнув: і в прокуратурі району, і міста, і в міліції давали тоді інтерв’ю місцевим ЗМІ і запевняли, що цей жахливий злочин вони обов’язково розкриють. За тиждень чи два – не більше.

Одначе минув рік, а ніяких «новин» слідчі не могли повідомити. Що робити? Як бути?

Написала скаргу в Генеральну прокуратуру України. Першу скаргу матері, яка втрачала терпіння і віру. А через місяць, на початку лютого 2006 року, одержала копію Висновків перевірки за її заявою.

Читала – і очам своїм не вірила: «Протоколи допитів вкрай поверхові і не конкретизовані: не допитані свідки і таксисти, які працювали тієї ночі. Не встановлено, які предмети, цінності, гроші лишилися в авто, а які зникли. Не допитані родичі та знайомі, щоб вияснити, як склався у загиблого день, коли він виїхав у місто, яким маршрутом пересувався?

Авто потерпілого оглянуто поверхово. Заходів для збереження у ньому можливих слідів злочину не вжито. Не вжито необхідних заходів і для встановлення слідів рук та пальців пасажира­убивці, щоб перевірити їх по дактилоскопічних обліках. Не досліджено належним чином рукавиці та сигарети «Мальборо», які убивця залишив в салоні таксі.

Висновки їх експертиз не відповідають на всі питання, які мають цікавити слідство. Окремі з них викликають сумніви у повноті проведення. На одному недопалку «Мальборо» виявлена слина з вмістом антигену «В», який не властивий потерпілому, але це не послужило для проведення наступних відповідних слідчих дій.

Висновки експерта щодо відсутності біологічних відбитків на внутрішніх стінках рукавиць викликають сумнів. У вис­новку судмедекспертизи не вказана локалізація ножової рани на тілі потерпілого…» – і чим далі, тим гірше. «Не зроблено», «не виконано»… І Катерина Григорівна робить свій висновок: якщо мовчатиме, не надоїдатиме – «таке ставлення до особливо тяжкого злочину й залишатиметься».

Треба коли не щодня, то через день, бодай раз на тиждень не сидіти тепер старістю вдома, а ходити по кабінетах слідчих і експертів. Чим вона і стала від тих пір займатися регулярно – і в прокуратуру району та міста, і у міліцію ту й іншу «ходила, як на роботу».

Жінка й записувала усі свої «ходіння за правдою» у щоденник, і сьогодні з точністю до кожного дня може показувати, коли там чи там була. Як і називати прізвища слідчих, які мінялися «швидше, ніж вона встигала» усвідомити інформацію, котру чула від них.

Це унікальний документ – щоденник десятилітньої боротьби жінки­матері винятково за те, щоби правоохоронці виконували свої професійні обов’язки з розслідування жорстокого вбивства, а вони – нуль уваги. Так вважає Катерина Григорівна. Що й підтверджує тепер, якщо хочете – то й доводить своїм щоденником.

Адже через рік після незадовільних висновків Генпрокуратури майже нічим не відрізнялися від них і висновки обласної – датовані листопадом 2006­го. Читаємо: «У зв’язку з тим, що не виконано усіх необхідних слідчих дій, прокуратурою області відмінено постанову про припинення досудового слідства.

Ст. слідчому прокуратури Жовтневого району Р. Ажмякову висунуто вимогу активізувати слідство і терміново виконати письмові вказівки обласної прокуратури». Катерина Листопад це зрозуміла так, що і другий рік після вбивства її сина загублено. Втрачено.

Зазирнемо у щоденник К. Г. Лис­­ топад: «Настав час, і ст. слідчий А. Стрельников мені повідомив, що «злочинця виявлено, це кінчений наркоман, треба тільки трішки почекати, щоб усе стало остаточно ясно, і передамо справу у суд».

Я запитала, скільки ж ще ждати? Він сказав, що місяців зо три – не більше». Катерина Григорівна витерпіла ці три місяці і навідалася знов у райпрокуратуру. Новина мало не збила її з ніг: «За новим положенням справу передано у районне відділення міліції – так що ідіть туди шукати кінці». Справу свого сина жінка знайшла у слідчого Сергія Шимченка.

– А тут почалася своя «пісня», – розповідає тепер мати. – Шимченко битих два роки ховався від мене. Призначав день, я приходила, а його немає на місці. І ніхто не знав, коли буде. Переказував, що з ним краще заздалегідь по телефону домовитися про зустріч. Я дзвонила, а він казав, що ні сьогодні, ні завтра та післязавтра не може, отож маю дзвонити через тиждень. За два роки я його так у вічі ні разу і не побачила. Справа ж перекочувала слідчому Віталію Сологубу.

Він поводив себе ще «ліпше»: не тільки уникав зустрічей зі мною – а і грубив. Я полегшено й зітхнула, коли за «мою» справу взялася жінка – Ірина Трунова. Вона першою за шість років допитала і мене, матір, та мого чоловіка. А нам було що розповісти. І мені здалося, що слідство нарешті почалося.

Тим більше, що незабаром Трунова повідомила: «Підозрілий уже в роботі, відбитки його пальців були в машині вашого сина». Яке розчарування ж я пережила, коли через якийсь час дізналася, що Трунова уже не працює у Жовтневому РВМВС, а стосовно відбитків пальців вийшла ніби промашка – то комп’ютер наче «помилився», а що з нього візьмеш?

Ви не повірите, але рівнісінько через шість років після трагічної ночі, у грудні 2010­го, у квартиру Катерини Листопад завітали одразу два молодих віком слідчих і повідомили, що її і невтомні, і невгамовні домагання не марні – прийнято рішення розпочати слідство… з нуля!

Радіти чи плакати – жінка не знала. Молоді слідчі порадили радіти. Оскільки слідство доручено їм, а вони неодмінно докладуть зусиль, щоб розкрити злочин. Тільки слова їхні теплими і були. Скоро від бідових хлопців з повноваженням слідчих і сліди прочахли, а кримінальну справу… списали в архів. Так що Катерині Григорівні довелося знову боротися за відновлення досудового провадження.

Яке скінчилося тим, що у квітні 2013 року вона отримала листа з ГУ МВС області: «Повідомляємо, що 14.03.2013 відомості про умисне вбивство Вашого сина І. В. Листопада внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ч.1 ст.115 КК України та прийнято до роботи слідчим слідчого управління Жовтневого відділу МВС. На момент розгляду Вашого звернення злочин не розкрито».

Одначе настільки тривала «співпраця» матері загиблого зі слідчими та їх начальниками певну користь принесла. Винятково дякуючи тиску Катерини Григорівни слідство врешті­решт похвилинно і до подробиць з’ясувало, як злочин було скоєно. Хоч це згодом також давало привід жінці запі­дозрити щось «неладне»: наскільки детально задокументовано злочин і навіть його мотиви, а злочинця катма – як таке може бути?

Головне ж, спираючись і на добуте порізно та разом кількома слідчими, Катерина Листопад не просто до купи все звела, а провела і власне розслідування. На превеликий жаль для неї, воно спонукало офіційне слідство у якості свідків покликати на допити і декого з рідні Катерини та Віктора Листопад. Але істина для матері дорожча.

Тепер згадайте, що її син Ігор з конкретними цілями заробляв та збирав гроші. Зберігав їх вдома. Так от, після смерті Ігоря у схованці, про яку знали тільки він та мати, грошей не виявилося. Зате виявилося, що Ігор неохоче, але на чиєсь, кому довіряв, прохання «тимчасово комусь їх позичив». Ніби як виручив когось у скрутну хвилину.

Ні батьку, ні матері про це не сказав. Тобто для старих Листопадів лишилося невідомим, кому позичив. Що й не дивно: у своєму віці своїми проблемами син старався не обтяжувати батьків. Ні слова не сказав і про те, що виникли труднощі з поверненням боргу. Та у фатальну для себе ніч Ігор виїхав у місто тільки тому, що по телефону його викликав, треба думати, боржник. Ніби з метою вернути позичену суму. А що вернув насправді, ви уже знаєте…

І погляньте на календар – на ньому добігає кінця уже 2015 рік. У якому стані досудове слідство за фактом убивства таксиста Ігоря Листопада? Все у тому ж – як повідомили Катерину Листопад в останньому, наразі з міліції, листі, «на даний момент проведеними слідчими діями, а також оперативно­пошуковими заходами встановити особу, яка вчинила злочин, не виявилося можливим».

Що це – недбалість мало не десяти різних слідчих і їх кураторів на протязі більше десяти літ чи теперішня прийнята практика наших правоохоронних органів «близько не брати до серця чужу біду»?

А, може, причина й глибша – професійна неспроможність, бездарність тих, кого нині беруть в органи правопорядку та досудового слідства? Але чи перше, чи друге, чи третє – яка, зрештою, різниця?

В усіх випадках не здатним виконувати свої обов’язки (за гроші платників податків, до речі) не місце серед стражів верховенства законів – так вважає мати, яка втратила сина, а його убивця досі гуляє на волі.

Підстави так вважати у неї ще й посилилися. Днями вона знову завітала до слідчого управління райвідділу міліції. Щоб як потерпіла познайомитися з матеріалами, нагромадженими слідством – має таке право.

– У справі я раптом не знайшла кільканадцяти документів і свідчень, які були у ній, коли знайомилася з нею раніше, – каже Катерина Григорівна, – а замість них появилися копії якихось інших. Настав момент, коли сама я не можу збагнути, чому суперечливе і неквапливе, явно «довгограюче» слідство так досі і не вийшло на сліди убивці, хоч у грудні 2004­го клялося й божилося, наче негідника буде спіймано?

Тому шукаю, прошу допомоги досвідченого адвоката, котрий візьметься відповісти на це запитання, яке для мене нині як остання мета мого життя. Хочу піти слідом за сином тільки тоді, коли почую відповідь на це запитання. І адекватний вирок убивці!

А у Катерини Григорівни є своє бачення причини явної незацікавленості правників розкрити злочин. Чимдалі жінка ясніше пригадує перші дні після похорону Ігоря. Приходив до неї додому слідчий з міліції один раз, потім другий і третій. Але не для того, аби щось з’ясовувати, а лише бідкатися, що автомобіль­іномарку убитого Ігоря, яка у відмінному стані, ніби поспішили вернути батькам.

Машина дійсно пристойна, а ось у нього стара «копійка» – нікудишня. Мало не просив, коротше, лейтенант у міліцейських погонах, щоб батьки віддали синову машину йому. Задарма. В «подарунок»! Катерина Листопад тоді й подумати не сподобилася, що дійсно «просить». Навпаки, дратівливо кинула, що про це і мови не може бути.

А зараз не сумнівається – віддала б, зовсім по іншому і слідство повернулося та давно б завершилося судом над убивцею. Більше того, зараз згорьована мати все більше й не сумнівається, що убивця ж натомість ймовірно відкупився. Та ще й грошима, позиченими у її Ігоря. І що це не так, а якось інакше, Катерину Григорівну не переконати.

Десятилітня війна з правоохоронцями, по суті, за те, щоби той, хто позбавив її сина життя, дістав по заслузі, навчила її не гірше найзнаменитіших нишпорок аналізувати факти і інтуїтивно відчувати, що сталося насправді та хто у даному випадку уперто дозволяє злодію ховатися від правосуддя.

– Не змовчала я, сказала міліцейським слідчим, що вбивцю сховали, от одинадцять років і не шукають його, а мене, матір, дурять, – каже Катерина Григорівна. – То один з них раптом погодився: – Не заперечуємо, сказав, все може бути…

Микола Омеляненко

Редакція газети «Лица» продовжує журналістсько-­правничу кампанію, мета якої – захист законних прав та інтересів кожного, хто не знаходить його сьогодні у нашому суспільстві. Всіх, чиї права ігноруються і зневажаються нині правоохоронними органами, судами та чиновниками державної влади, кого безпідставно переслідують і принижують, над ким знущаються, – наші юристи та журналісти готові прийняти і вислухати. З тим, щоб допомогти відстояти правду і справедливість публікаціями в газеті, юридичними консультаціями і правничо­освітнім забезпеченням.

Кампанія здійснюється в рамках проекту «Українська регіональна платформа громадських ініціатив», який підтримано Європейською Комісією, для сприяння демократичним перетворенням в Україні та захисту соціальних, економічних і інших інтересів, прав і свобод громадян. Його адмініструє Громадська організація Центр «Жіночі перспективи».

В Дніпропетровській області проект втілюється за участю Центру громадських організацій «Тамариск».

Приймальна нашої акції «ПРАВО НА ПРАВО» працює кожного вівторка та кожного четверга з 12­ї до 16 години за адресою в Дніпропетровську: вулиця Ленінградська, 57, кв. 10.

Це в районі колишнього радіозаводу­концерну «Весна», що проти річкового порту. Міський телефон приймальної – (056) 788­-91­-70.

Ми чекаємо на Вас! І кожному, хто зазнає утисків від свавілля правоохоронців, корупціонерів та можновладців, готові допомогти – для покращення ситуації з захистом прав людини і основоположних свобод на Дніпропетровщині!

1999

Всё по теме: Право на право
Ошибка в тексте? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить о ней редакции.
Загрузка...

Сообщить об ошибке

Пожалуйста, используйте эту форму для коррекции ошибок.
Если вы хотите связаться с нами по другому вопросу — напишите нам.