Мы говорим то, о чём молчат другие Мы говорим то, что вы хотите слышать Мы говорим то, что вы должны знать

Происшествия


Про бездіяльність і як з нею боротися

04.01.2016 16:25:28

Приклад для інших, як не здаватися і боротися за правду до кінця! Ця публікація як короткий міні­-посібник з теорії і практики такої боротьби!

Підходить пора «Лицам» підводити підсумки журналістсько­-юридичного проекту «Право на право», який редакція втілює за підтримки Центру громадських організацій «Тамариск» і Європейської Комісії задля сприяння демократичним перетворенням та захисту прав, свобод і соціальних інтересів громадян в Україні. А зосереджуватися приходиться на одному з найсумніших уроків, який піднесла ця акція.

Розумні строки – це які?

Іван Удовиченко мешкає у Новомосковську на одній з найзатишніших там вулиць – Українській. Але Іван Григорович тут переважно лише зимує. Бо у свій пенсійний вік має «дачу» у садівничо­городницькому товаристві «Зоря». До неї йому від дому рукою подати. На «дачі» Удовиченко з дружиною з ранньої весни та до пізньої осені й господарюють.

Торік саме пізньої осені хтось же нахабним чином пограбував їхнє заміське гніздечко. Все чисто, що було на ній залізного, вигріб і вивіз. Не пожалів навіть ложок, виделок та каструль. Ось список украденого: електромотор, циркулярка, насос, шліфувальна машина, наковальня, колонка зі свердловини, «болгарка», дрель, мангал, «буржуйка» і електроплита та плита чавунна… Продовжувати?

Секатори, ножі, сокири, молотки і ножовки, терпуги, рашпилі, стаместки і свердла. Зрозуміло, що сапи, лопати та граблі. Окремо обчистили схованку з металевими трубами, листами та прутами і арматурою, які Іван Григорович приготував для розбудови «дачі».

Все це значило єдине: «дачу» пограбували «заготівельники» металобрухту. Ще Іван Григорович одразу збагнув, що грабувати саме його добро прибули сплановано і свідомо – знаючи, що «тут на цілу машину наберуть». Вивчивши сліди, котрі залишили після себе «металісти», Удовиченко переконався: за «здобиччю» прибули мінімум на легковому авто з причіпом. І що крадіїв було не менше трьох.

Адже явно спершу «акуратно» знесли у купу все, що становило для них «інтерес», а потім заявилися «на колесах». Пенсіонер негайно подзвонив у міліцію: приїжджайте, поки сліди не встигли прохолонути. Є шанс спіймати негідників теплими!

З цього моменту і почалися незрозумілі для Удовиченка «вибрики» з боку міліції. Вона навідріз відмовилася виїжджати на місце пригоди. «Приїжджайте ви до нас», – почув Іван Григорович у трубці. І він виїхав. По дорозі завітав на один з пунктів прийому брухту, про існування якого знав – шлейф сумної слави тягнувся від нього по всій окрузі. Уявіть собі, упізнав чимало свого добра серед залізяччя, яке ще не встигли вивезти і лежало на поверхні.

Тому знову зателефонував у міліцію: речових доказів більше, ніж треба! Одначе міліція і на цей раз не знайшла за необхідне спішити. А коли Удовиченко добрався до міськрайвідділку МВС, дали команду «написати заяву, залишити її черговому і… їхати додому». Наші люди прибудуть до вас, сказали, коли знайдуть за потрібне. Чекайте!

А тепер погляньте на календар: обчистили «дачу» у листопаді ще 2014-­го, а зараз уже й листопад 2015 минув. Одначе дуже схоже, що Іван Григорович досі б чекав стражів правопорядку, якби, пояснює, «не ходив до них мало не щотижня? як на роботу». На пункт прийому металолому вони не виїхали ні наступного дня, ні через день – через тиждень ледве витяг їх туди Удовиченко. А візит одразу і виправдав себе – затримали там на його власному автомобілі Євгена Пивоварова, який зізнався, що це його компанія обчистила «дачу» у товаристві «Зоря». В присутності Івана Григоровича склали протокол. Було це в передостанній день листопада.

А 18 грудня, коли Удовиченко навідався у міськрайвідділ МВС, йому сповістили, що справу… довелося прикрити. З якої речі? Цитуємо: «Допитаний потерпілий Удовиченко І. Г. показав, що у нього немає документів, які б підтверджували придбання ним викраденого майна, що не дає змогу ідентифікувати викрадені речі та підтвердити наявність їх у володінні останнього». Закручено так, що голову зламаєш, поки зрозумієш, що слідчий сказав. Тут його можна питати, а як Удовиченко міг підтвердити наявність у нього викрадених речей, якщо їх викрали?

– Мене ж таке зло взяло, – каже Іван Григорович, – що місця собі не знаходив. А де ж дівся протокол, який було складено на пункті прийому брухту, де я опізнав свої речі, а деякі з них і вилучали в якості речових доказів та брали на зберігання? Це раз. По­друге, я у заяві ставив питання не лише про матеріальне відшкодування завданих мені збитків. Друга і головна моя вимога – навіч у місті і навколо нього діє злочинне угрупування, яке теж явно у змові з приймальниками металевого лому облавами «зачищає» довколишні села, двори і «дачі». Чи не пора негідників за шкірку притягти до відповідальності?

За десять днів, 28 грудня, Удовиченко діждався реакції міськ­районної прокуратури. Оскільки «рішення про закриття кримінального провадження прийнято передчасно та підлягає скасуванню з тих підстав, що слідством не встановлено обставин події крадіжки, не допитано жодного свідка та не здійснено заходів на встановлення місця знаходження викраденого майна», прокуратура постановила «відновити досудове розслідування і дала вказівки, щоб завершити його у повному обсязі і неодмінно в розумні строки».

Розумні строки виділяємо не випадково. Бо мине сім місяців, поки Івану Григоровичу (який якщо не кожного дня, то через день таки «підганяв» стражів порядку) дозволять познайомитися з матеріалами справи. З яких він дізнався, що вдалося «вирахувати» ще одного викрадача його добра – якогось Віталія Коляденка. Однак слідству знадобилося ще два місяці з гаком, щоб підготувати нарешті обвинувальний акт.

– Прокурор пише, що Коляденко і Пивоваров цілком випадково о 23:00, перебуваючи біля товариства «Зоря», зустрілися і вирішили назбирати металобрухту… – розказує Удовиченко. – Отже, попередньої змови не було, не було і організованого угрупування та своєї людини на «точці прийому». А чи знаєте ви, що щоби випадково опівночі зустрітися біля дачної «Зорі», треба здолати більше кілометра через інше садове товариство «Дружба», завернути на «вулицю» Освітянську і проїхати чи пройти її всю? І другий бік: а хіба той, хто приймав мало не тонну металу, не розумів, що посуд, городницький реманент, слюсарний інструмент, не кажучи про елект­роприлади, цілком годні, значить крадені? Чи це не має ознак злочину?

Щоб виправити наскільки очевидні «проколи» слідства, Удовиченко, все чекаючи і чекаючи судового розгляду, подав і свій, цивільний позов. На що суд прийняв ухвалу, котра «окремому оскарженню не підлягає» – «позовну заяву потерпілого залишити без руху». Причина? Позов «не відповідає вимогам ст.119 ЦПК України».

У Івана Григоровича інша думка. Або міліція разом з прокуратурою «курирують металевий бізнес у місті і районі, а суд їм у цім ділі помагає», або спіймані на гарячому і заготівельники лому, і його приймальники «відкупилися», а суд тепер «тягне розгляд у версії правоохоронців навмисне, поки потерпілий втратить віру захистити суспільство від металістів».

Оскільки обвинуваченим «було обрано запобіжні заходи у вигляді домашнього арешту, строк яким закінчився ще 27.10.2015» – виходить, слідству розумних строків не вистачило, щоб розставити усі крапки над «і»? Ні, Іван Григорович впевнений, що тут — навмисна бездіяльність правоохоронців: неналежне ставлення до своїх обов’язків працівників як доблесної міліції, а тепер поліції, так і прокуратури.

А коли слідство умисне зволікає?

У Тамари Петрівни Хмель, яка прийшла у нашу приймальню в інтересах свого сина-­інваліда Олега, своя історія. Але майже аналогічна. Жінка теж принесла заяву, яку озаглавила «Скарга на дії слідчого». Читаємо: «2 травня 2015 я звернулась до Красногвардійського РВ міліції з заявою внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань факти про скоєння злочину Притуленком Є.Е. У зв’язку з бездіяльністю слідчого відділу міліції цього не було зроблено, хоч я після ще не один раз зверталася. Тому вимушена була іти до суду.

Красногвардійський райсуд 26 серпня 2015 р. задовільнив мою скаргу і зобов’язав начальника слідчого відділу РВ внести до ЄРДР відомості, викладені у моїх заявах. В ухвалі була вказана й особа, яка скоїла кримінальний злочин – Притуленко Є.Е. Але слідчий Тунгусков І.В., якому було доручено внести до ЄРДР мої відомості, вносячи їх, вказав, наче ця особа не встановлена. Я вважаю, що слідчий навмисне зробив це, щоб ніякого слідства не проводити, як це він і його колеги й робили п’ять місяців до цього».

Відразу скажемо, що перш ніж писати цю заяву в редакцію газети «Лица», Тамара Хмель аналогічну відносила прокурору Красногвардійського району. Але його відповідь «відшила» геть жінку. Ми б «оригінальну» відписку прокурора – «роз’яснюю, що скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора розглядаються слідчим суддею місцевого суду, тому звертайтеся до нього», – і не згадали б. Якби не одне але. Прокурор наплутав з прізвищем «вказаного у заяві правопорушника» – назвав його не Притуленком, а Петруньковим. Уже це не припустимо для такої поважної інстанції, як прокуратура.

Але Тамару Петрівну більше вразила позиція обласної прокуратури, до якої вона апелювала. З обласної жінці повідомили, що «в ході службового розслідування в діях працівників СВ Красногвардійського РВ ознак правопорушень та неправомірних дій встановлено не було, підстав для дисциплінарного покарання не виявлено». На мою думку, парирувала Тамара Петрівна, «слідство умисне зволікає зі слідчими діями». Бо якщо ви гадаєте, наче справа наскільки складна, що і за рік не розплутати, то помиляєтеся. Все відбулося і на очах жінки, і на очах численних свідків­сусідів. Все ясно, як на долоні.

Всі діючі особи відомі. До справді хворого сина Тамари Пет­рівни Олега Хмель якось «підкотився» Євген Притуленко з проханням купити у нього мотоцикл. Оскільки позаріз були потрібні йому гроші. І Олег купив – за 9,5 тисяч гривень. Взявши розписку, що продавець отримав від нього ці гроші. Але незабаром Притуленко раптом прибув до Олега додому, силоміць вибив у квартирі двері, побив і її господаря та по­розбійницьки відібрав назад мотоцикла. Не вернувши, ясна річ, коштів, які отримував за нього. Навпаки, тепер стверджує, наче це Олег Хміль викрадав у нього машину…

З яких міркувань слідчий «заминає справу», Тамара Хмель не знає. Підозрює, що з корисливих. Виявилося, Є.Е.Притуленко «стріляний горобець, торговий ділок­перекупник, якого б колись назвали спекулянтом, і не виключено, що, аби крутитися, тісно «дружить» з міліцією». Та і в неї немає на це доказів. Зате цілком резонно жінка написала у заяві, що «своїми поведінкою і діями, а швидше бездіяльністю слідчий І.В. Тунгусков паплюжить, плямує звання міліціонера, і йому не місце в органах правопорядку». Погодьтеся, що і Тамара Петрівна, як і Іван Удовиченко у Новомосковську, на всі то відсотків права.

Що таке – «заморожена» справа?

Як Тамара Хмель в інтересах свого сина­-інваліда, так Людмила Нечепоренко у нашу приймальню завітала в інтересах своєї дочки–інваліда Вікторії Овчинникової. Мати і дочка живуть разом, обидві на пенсії. Мати – за віком, дочка – за станом здоров’я. Себто остання отримує не пенсію, а соціальну допомогу. З цього робимо висновок, що у скруті живуть жінки. Яка й спричинила щось жахливе для них обох, враховуючи з іншого боку якраз їхнє некучеряве матеріальне становищі. Хоч все тому сталося, що будинок, у якому квартира жінок, збудований ще в допотопні часи.

Цегляний, але вже світиться наскрізь. І в першу чергу, усіма віт­рами продувалися старезні віконні рами. Щоб зберігалося вдома жадане тепло, восени ще 2010-­го Людмила­мати і Вікторія­дочка «зібралися з духом» і вирішили міняти вікна на металопластикові. Викликали майстра. Той нарахував, що обійдуться вони їм в 3 тисячі 600 гривень. Як розповідає тепер Людмила Нечепоренко, її дочка подумала-­подумала і зважилася взяти позичку в банку.

– Їй важко виходити навіть на вулицю, тому разом поїхали на Набережну Перемоги, 50, де знаходиться центральний офіс ПриватБанку, – розповідає Людмила Михайлівна, – і Вікторії оформили пластикову картку­кредитку з необхідною сумою на ній. Щоб щомісяця потім гасити борг. Швидко, ввічливо обслужили, ми були більше, ніж задоволені.

Отож ніщо не віщувало лиха, але воно одначе звалилося на жінок. Чотири з лишком роки Вікторія Овчинникова щомісяця вертала борг, має зараз усі до одної виписки про це. А тут як на те здоров’я придавило, на два місяці потрапила у лікарню. Коли ж виписалася, отримала повідомлення з «ПриватБанку», наче заборгувала таку уже суму, яка аж ніяк не могла набігти на позичені і уже майже відшкодовані три тисячі 600 гривень. Очам не повірила – а борг сягнув без однієї сотні дві тисячі. Заспокоїла себе тим, що це трапилася помилка. Непорозуміння, яке легко залагодить.

Далі наводимо витяг з заяви, яку написала нам Вік­торія Олексіївна: «Але спершу у телефонному режимі обурилися від того, чому це я наче «забула», що на свою кредитку на цілих сім тисяч і 123 гривні придбала два мобільні телефонні апарати. Заплативши за них перший внесок у розмірі 375 гривень. А хто решту вертатиме? Через силу оговталася від переляку, який, не приховаю, пережила, оскільки і сама ніколи та ніяких супер­телефонів не купляла, і нікому своєї пластикової карточки, на якій на той момент ні копійки й не було, не давала. Врешті­-решт заспокоїлася, написала про все це заяву і віднесла у ПриватБанк.

Якщо не з вимогою, то з проханням провести розслідування, як без карточки у руках і без мого паспорта та довідки про мій ідентифікаційний номер у банку зуміли від когось спочатку прийняти на мій «порожній» рахунок 500 гривень, а рівно через 10 хвилин і заплатити з них перший внесок за телефонні апарати, які особисто мені не по кишені, а потрібні, як зайцю стоп­сигнал?

У банку заяву зареєстрували 5.09.2014 р. За №3370913. Прикра річ, що на неї належним чином не відреагували.

У Вікторії Овчинникової є усі алібі, що ніяких покупок на виплату з картки­кредитки у магазині «Алло» на Петровського, 13 вона не робила і ніяких угод на цей рахунок не підписувала. Як не давала згоди подібне вчиняти і без неї, також ні картки, ні паспорту свого нікому й не передавала. Але ні договору кредитування Приватбанк на вимогу заявниці не надав, ні зі свого боку і магазин «Алло» №1879 договір купівлі–продажу телефонних апаратів ніби як В.О. Овчинниковій від 5.09.2014 р. теж не показує до цих пір. Підозріло все це, згодні?

– Хоч у моєї дочки більше претензій до слідчого управління Кіровського райвідділу міліції, – говорить мати Овчинникової Людмила Нечепоренко. – Лиш у лютому цього року, через п’ять місяців після «пригоди», за її заявою управління внесло у Єдиний реєстр факт про те, що «невстановлена особа в магазині «Алло» на Петровського, 13 шляхом обману заволоділо грошовими коштами, які належать заявниці». Погодьтеся, не зовсім відповідає дійсності трактування складу злочину. Таке враження, що аби щось вписати вписали, а далі… кому воно треба? Ще гірше, що через півтора місяці й… закрили кримінальне провад­ження. Ніби немає змоги доказати наявність злочину.

Як це? – запитаєте. Читаємо у постанові слідчого А. Калустьяна: «В ході досудового слідства проведено заходи, спрямовані на встановлення факту незаконного заволодіння грошима, що належали В.Овчинниковій, а також на пошук можливих свідків та очевидців правопорушення, однак встановити останніх виявилося не можливим».

Про те ж, що було здійснено невдалі спроби у банку витребувати спірний договір кредитування, а в магазині «Алло» – купівлі­продажу на виплату, слідчий Калустьян ні слова не написав. А це що – професійна безпомічність і бездіяльність чи капітуляція ну дуже перед «крутими фірмами»? А може, елементарне не бажання виконувати посадові обов’язки?

– Знаєте, що Калустьян при останній нашій зустрічі мені сказав? – запитує Людмила Нечепоренко і відповідає: – Справу, сказав, заморожено, тому ви самі ідіть у ПриватБанк і вимагайте там, щоб і витребування з моєї дочки ніби позичених нею грошей разом з наростаючими відсотками вони теж заморозили. Більше нічого, мовляв, він порадити не може.

Коротше, не міліція, а щось заморожене. А тільки як бути жінці­інваліду, якій банк на даний момент нарахував боргу у сумі майже 17 тисяч гривень і погрожує описати все її майно, щоб погасити його, а нинішня міліція чи поліція не здатна жінку захистити? Вона, разом з матір’ю, зоставшись насамоті з бідою, тим часом у цій пастці своїй уже виношує намір і готується морально здаватися, завітавши в міліцію і підпаливши там себе. Жах!

Тарифи на непослуги

На фоні бездіяльності, яка дійс­но загнала в тупик бідолашну Овчинникову і її матір, бездіяльність таких інших уповноважених серйозними правами в області інс­танцій, як Інспекція Державного архітектурно-­будівельного контро­лю, Антимонопольного комітету та Державної фінансової інспекції, від якої уже цілих п’ять років потерпає Олександр Овчаренко у Таромському, покажеться, мабуть, дрібною. А дарма. Бо це не так насправді.

Пошуки справедливості Олександра Григоровича пов’язані з рівнем тих послуг, котрі надає йому як мешканцю багатоквартирного житлового будинку Комунальне житлово-­експлуатаційне підприємство «Експрес».

Овчаренко мешкає в одному з трьох будинків, які багато років належали Придніпровській залізниці. Коли вона ще мала власну і житлово­комунальну службу. Та більше п’яти років як відмовилася від неї – передала на баланс міської ради, так виникло комунальне ЖЕП «Експрес».

– Яке заходилося лупити з нас, жильців, неабиякі гроші в якості квартплати, – згадує О. Г. Овчаренко, – а надавати необхідні послуги – зась. Нас заставляли і заставляють до цих пір платити ні за що фактично…

Мова не про періодичні чи термінові послуги, викликані поломками сантехніки, скажімо. Мова про постійні і обов’язкові, передбачені «Правилами утримання житлових будинків та прибудинкових територій», які Держкомітет України з питань ЖКГ затвердив у травні 2005. Зрозуміло, що утримувати в належному технічному стані під’їзди, а в санітарному – сміттє­збірники, стежити за утепленням вікон загального користування та трубопроводів теплових мереж, в порядку тримати дахи і підвали та постійно забезпечувати профілактичне обслуговування наявних інженерних комунікацій, навіть лагодження міжпанельних швів та електророзподільних щитів – всім цим повинні займатися ЖЕКи, ЖЕПи і їм подібні.

– Насправді чимось схожим і близько не спішив займатися «Експрес», узурпувавши лише право стягувати квартплату «за пов­ною програмою», – каже Олександр Овчаренко. – Більше того, існує в Україні Закон «Про житлово-­комунальні послуги», а в ньому – ст.19, яка вимагає усі взаємовідносини у сфері житлових послуг базувати на договірній основі. То експлуатаційні служби мусять надавати мешканцям для ознайомлення та підписання договори на надання своїх послуг з повним їх переліком і тарифами на оплату. Не знаю, як де, у нас же «Експрес» і в планах не обіцяв укладати з власниками квартир договори.

Але добре, що з приводу цього, по суті, самоправства у виконанні новоутвореного­реформованого ЖЕПу О. Овчаренко разом з десятьма своїми сусідами здійняли тарарам ще у 2011 році. Не важко здогадатися, що «Експрес» і подумати тоді ще не міг, наскільки серозна атака чекає на нього. Тому і за вухом не вів на домагання, які Олександр Григорович та його однодумці виклали у колективному Акті­претензії, котрий ще й схвалили на зборах мешканців трьох будинків.

А для Антимонопольного комітету заявка щодо «домінуючого становища на ринку житлово­комунальних послуг та ігнорування інтересів споживачів з боку міського комунального підприємства «Експрес» були в новину і навіть дивину, тому він негайно відрядив своїх інспекторів «перевірити сигнал». А незабаром примірник Акту результатів перевірки передав і заявникам. Результати виявилися більш, ніж кричущими. Бо більше, ніж підтвердили усе, що люди вкладали у свій Акт претензій.

Виявилося, «в ЖЕПа відсутня матеріальна база для обслуговування будинків та немає необхідної нормативної чисельності робітників загалом і спеціалістів для виконання обслуговуючих і аварійно­відбудовчих робіт. В зв’язку з цим підприємство не виконує ніяких робіт. Права на користування земельними ділянками для обслуговування житла не визначені, як і межі прибудинкових територій, як наслідок до тарифів на оплату включені прилеглі території, які до прибудинкових не мають відношення. Укладено фіктивний договір з підрядною організацією для періодичної перевірки вентиляційних і димових каналів, оскільки названі роботи ніколи ще не виконувалися.

За існуючим порядком, кожного місяця, але наступного за звітним, виконавець послуг з утримання будинків і прилеглих територій має здійснювати перерахунок квартплати за фактично надані в рамках вимог, нормативів, норм і стандартів у звітному місяці послуги. Факти надання послуг підтверджуються актами виконаних робіт. Ні перше, ні друге в ЖЕП «Експрес» не витримується. Виділяються значні кошти на різні ремонтні на будинках роботи, але як вони використовуються, звітними документами не підтверджується. Бухгалтерія ЖЕПу протиправно нараховує необгрунтовану і також не підтверджену документами плату за послуги, які не надаються»…

Ну і так далі, і тому подібне. Як гадаєте, ЖЕП одразу взявся приводити себе, своє господарство і бухгалтерський облік в порядок? Або, якщо це йому не до снаги, припинив вимагати з людей незароблену плату? Навпаки, образився. А відбився тим, що при чім тут, мовляв, Антимонопольний комітет, тобто що він не указ для ЖЕПу, оскільки «ЖЕП є лише балансоутримувачем житлового фонду, але не його власником». Тому монополіст – міська рада чи її департамент житлово­комунального господарства.

Нарешті й робити висновки щодо спроможності ЖЕПу обслуговувати те, що він обслуговує, може, погарячкували на підприємстві, «лише інспекція архітектурно­будівельного контролю, приміром, але ніяк не Антимонопольний комітет». Дійсно погарячкували. Бо ж О. Овчаренко і його однодумці покликали незабаром і інспекторів цього контролю. А чим далі в ліс, тим більше дрів, яких і підкинули у вогонь контролери суто будівельної інспекції – склали перелік невідкладних ремонтних робіт, які чекали на себе практично на кожному ввіреному ЖЕПу будинку. Склали і, ясна річ, внесли у Припис №77/07/ПЗ «Про усунення порушень, виявлених під час позапланової перевірки».

Прихильники Олександра Овчаренка святкували перемогу. Хоч точніше, втішалися надією, що їхні домагання нарешті принесуть бажані плоди. Одначе, говорить Олександр Григорович, не довго музика грала.

– Ви не повірите, – продовжує він, – наш «Експрес» не переставав демонструвати свою бездіяльність, правлячи з нас за неї гроші, а ті, до кого ми далі апелювали, ті, хто мав нам помагати, уже своєю бездіяльністю чи то не хотіли з темряви на світло витягувати чужі гріхи, чи то й покривали їх, аби далі все залишалося шито й крито…

І чоловіку не заперечиш. Судіть самі: звертаються в обласне управління Державної фінансової інспекції, а та людям присилає копію документа, озаглавленого коротко і ясно: «Про неможливість проведення ревізії». Так і так, мовляв, ревізію «фінансовою інспекцією області було розпочато, однак станом на нинішній час здійснити її не надалося можливим через відсутність більшості первинних документів фінансово­господарської діяльності КП «Експрес» і більшо­сті регістрів синтетичного та аналітичного бухгалтерського обліку».

Ви чуєте – ЖЕП як ніякої виробничо­обслуговуючої діяльності насправді і не веде, чи як це ще розуміти? Якщо якось інакше, то навіч ситуація, котра підпадає під статті кримінальних зловживань! Адже ті ж фінінспектори ще й написали, що «відсутні достовірні дані щодо отриманих доходів, понесених витрат та фактичної собівартості послуг за їх видами, також щодо руху основних засобів і стану розрахункової дисципліни».

Ага, при цім обіцяють, що «заходи вживаються». На ЖЕП направлено Припис «Про поновлення бухгалтерського обліку», а «з метою сприяти поновленню бухгалтерського обліку про критичну ситуацію поінформовано ГУ МВС України в області». Тобто порядок буде наведено. Чекайте.

Ось тільки обіцяного три роки чекають. За цим принципом в О. Овчаренка ще є в запасі час діждатися того, за що він бореться. Оскільки припис фінансової інс­пекції, який у цій історії наразі був останнім, датований 5 лютим 2014 року. Що було після? Міліція як мовчала, так і мовчить, мов води у рот набрала. Міська прокуратура рекомендувала в суд людям звертатися за захистом своїх прав або скаржитися до вищестоячої прокуратури. Вищестояча, обласна тобто, скаргу на міську спустила… в ту ж міську – і умила руки. Такий ось контроль за дотриманням законодавства у нас!

З міської ради і обласної адміністрації користі зараз, як із стрижених овечок вовни. Згідно чинного нині законодавства у них немає повноважень втручатися у господарську діяльність навіть підпорядкованих їм відомств і служб. Як казав колись Райкін, хорошо влаштувалися. З узаконеною бездіяльністю! Щодо судів – окрема історія. Дійшли правдошукачі з Таромського до Вищого адміністративного суду України.

Суд першої інстанції відхилив їх позов, суд другої – апеляційну скаргу, а Вищий – і касаційну. А все тому, що «відмовляючи в задоволені позову, суди виходили з того, що у Дніпропетровську всі залучені у справу державні служби діяли і вжили заходів у межах своїх повноважень», а чому ЖЕП «Експрес» і у вус не дує – це привід для іншої перевірки і іншого втручання.

Логічно думати, що для втручання правоохоронних органів. Але ж в даній історії ще майже два роки тому вони зістрибнули. То нам залишається тепер підозрювати, що якщо всюди колишні ЖЕКи і нинішні ЖЕПи продовжують здирати з нас плату за послуги, яких не надають, то це комусь потрібно. Вигідно! Бездіяльність безкорисливою не буває.

Урок теорії и практики з правової оборони

У травні 2008 року у Вільногірську на виробничі приміщення ВАТ «Буддеталь», яке створив і очолював Юрій Богдан, вчинили рейдерський напад. Хоч «операція» проводилася при підтримці працівників міської міліції капітана Черевичного і лейтенанта Гончарука. Напад був бандитський, оскільки буддеталівці, котрі намагалися чинити опір, в тому числі і Юрій Богдан, отримали тілесні ушкодження різних ступенів тяжкості.

Напад був спланований і мав на меті, «не відходячи від «каси», заволодіти підприємством». Аби замести сліди рейдерського загарбання, його ініціатори не злякалися виготувати «самозванну» печатку ВАТ «Буддеталь» (бо законна залишалася у законного власника Юрія Богдана) та підробили протокол загальних зборів акціонерів, на свій копил змінивши Статут та назву підприємства.

Насамкінець скористалися послугами державного реєстратора виконкому Вільногірської міськради Оксани Ложко, аби узаконити очевидне силове захоплення. Остання дозволила собі переступити через цілу низку статей (33, 40, 44, 45, 46, 51, 53, 54, 55 та 73) Закону «Про акціонерні товариства» – і прямісінько в зону досяжності серйозної кримінальної відповідальності потрапила. До останнього залишався поза зоною досяжності тільки Сергій Баранов – гендиректор гірничо­металургійного комбінату м. Вольногірськ, один з акціонерів ВАТ «Буддеталь» та «диригент» рейдерського загарбання.

Метою якого було навмисне доведення підприємства до банкрутства і розпродаж його майна. В гарячці, як у лихоманці, «ненароком» розікрали та розпродали майно і виробничого кооперативу «Щит», яке належало Ю. Богдану і просто зберігалося в приміщеннях ВАТ.

А дуже швидко стала явною і друга мета розорення «Буддеталі» – налагодження на його площах підпільного, точніше таємного випуску брикетів ставролітових металургійних та змелювання цирконієвого і дістенового концентратів. І перше, і друге та третє – все це продукція стратегічна. Відтак і відвантажується за високою ціною. А вироблялася в даному разі немов кустарним способом приховано від держави і її фіскальних органів. Збувалася перш за все в Росію.

Тому досі в зоні АТО по позиціях наших воїнів сепаратисти і агресори стріляють снарядами, у яких вибухівка, виготовлена й з вільногірської сировини. Але якщо підпільний завод «стратегічного значення» цікавий СБУ, захопленням і розкраданням «Буддеталі» щоденним нагадуванням Юрій Адамович примусив­таки займатися міліцію і прокуратуру.

В листопаді ще 2011 року – через три роки після злочину – було порушено кілька кримінальних проваджень за фактами розправи над товариством. Потім їх об’єднали в одне за №12012040150000094.

Юрій Богдан вже рік вказує на причаївся за посадкою вздовж траси Верхньодніпровськ-Вільногірськ підпільний завод

Підпільний завод «стратегічного значення», на якому кустарним способом та приховано від держави виробляють стратегічний продукт

Ще раз повторимо: навряд щоб це сталося, якби не наполег­ливість Богдана. Який ні на мить не зупинявся у своїх домаганнях, всім і всюди нагадуючи, що «згідно ст. 2 КПК України завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини». Хоч оскільки чотирьох років не вистачило, щоб справа потрапила до суду, Богдан зіткнувся з тим, з чим стикаються нині багато й багато наших співвітчизників – з відвертою бездіяльністю правоохоронців.

І Юрію Адамовичу знайоме таке «явище», як закриття кримінальної справи. Або ніби за неможливістю зібрати докази злочину, або й наче через відсутність ознак злочину – не гребують нічим, щоб мерщій кидати кінці у воду. Навздогін прокурори мов роблять потім відкриття, що слідство закрито невиправдано, а проведено не з належною ретельністю. І Юрію Богдану, бо сьогодні це уже система, прокурори також повідомляли, що повернуто на дорозслідування і дано вказівки, щоб завершити в розумні строки.

Юрію Адамовичу ж приходилося нагадувати, що розумні треба трактувати тільки так, як вимагає закон – швидко, повно і неупереджено. Думаєте, це помагало? Ю. Богдан написав кільканадцять клопотань на ім’я слідчого Вільногірського МВ ГУМВС України в області В’ячеслава Мушика. А що йому залишалося робити, якщо до цих пір слідство не знайшло часу бодай в якості свідка допитати того ж Сергія Баранова, якого Юрій Адамович не безпідставно вважає замовником захоплення «Буддеталі».

Також досі не досліджено, на яких підставах якийсь Калініченко та інші у супрязі з ним заволоділи майном ВК «Щит», котре дійсно сповна належало Ю.Богдану. Отож вкрали залізобетонні плити перекриття та лотки, понад 20­ть одиниць автомобільної техніки – загалом на суму більше 1 мільйона гривень…

Продовжувати перераховувати «недогляди» і «прогалини» слідства? Або скажемо так: чи досить аргументів, щоб слідчий В. Мушик свідомо працював наперекір домаганням потерпілого Юрія Богдана? Не просто все робив для того, щоб зволікати зі справедливими висновками, не просто й нічого не робив, щоб встановити істину, а, навпаки, докладав усіх зусиль, аби слідство скінчилося пшиком. По цей час не дано правової оцінки «посильної» участі у розбійни­цькому нападі спочатку працівників міліції, потім і участі в «узаконені» бандитської «здобичі» державного реєстратора О. Ложко.

На переконання Ю. Богдана, шановний В’ячеслав Мушик гептом забув, що згідно зі ст.ст. 224­226 КПК України при проведенні слідчих дій, спрямованих на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів слідчий у кожному конкретному кримінальному проваджені наділений правами допиту підозрюваних та свідків, проведення слідчих експериментів, а також освідування, приводу та затримання підозрюваних осіб. Не важко здогадатися, усім цим В. Мушик і не думав себе переобтяжувати.

От і бився Юрій Богдан, як риба об лід. Ось хроніка його митарств тільки останніх 2­3–х місяців. Жовтень 2015­го: слідчий суддя Вільногірського міського суду І. Ілюшик у відкритому засіданні розглядає його скаргу на бездіяльність досудового розслідування.

Оскільки Юрій Адамович вважає, що бездіяльність посадових осіб слідчого управління МВ МВС та прокуратури міста Вільногірськ в частині невжиття необхідних заходів для розслідування справи та невжиття заходів впливу на бездіяльність слідчого є незаконною, протиправною та такою, що порушує його права як громадянина України. Слідчому судді нікуди діватися, він і прийняв ухвалу визнати незаконною бездіяльність як посадових осіб слідчого управління міліції, так і прокурора, зобов’язавши вжити заходів щодо належного розслідування в розумні строки та проведення всіх необхідних слідчих дій.

Більше того, ще й допитати осіб, причетних до даного кримінального провадження: С.Д. Баранова, Н.І. Євко та інших, допитати яких просить потерпілий.

А щоб допитано було усіх, кого Ю. Богдан вважає за необхідне, він подає слідчому ще й клопотання зі своїм переліком винних осіб і своїми аргументами їх участі. Та слідчий, мабуть, і не поглянув у бік петиції. І через якийсь час все той же слідчий суддя І.А. Ілюшин розглядає другу скаргу Богдана. Знову на явну бездіяльність органів досудового розслідування. І вдруге визнає незаконною бездіяльність В. Мушика, яка полягає в тому, що ним не розглянуто клопотання потерпілого Ю.А. Богдана у встановлений ч.1 ст.220 КПК України строк, і як наслідок – ще раз зобов’язує слідчого В. Мушика розглянути клопотання потерпілого.

Як гадаєте, тепер слідство зрушило з місця? Не минає місяця, як уже інший слідчий суддя Вільногірського міського суду – Г.І. Шаповал – розглядає третю скаргу Ю. Богдана на все ту ж бездіяльність працівників слідчого управління міської міліції. На бездіяльність вперту, хронічну і зухвалу. Потерпілий на цей раз вимагає вжити до слідчого В. Мушика рішучих заходів. Тим паче, що напередодні Юрій Адамович подавав чергове клопотання стражам правопорядку з вимогою слідчого Мушика за ігнорування вимог усіх попередніх судових рішень притягти до кримінальної відповідально­сті – за ст. 382 КК України.

Все той же міський суд і зобов’язав прокурора Вільногірська внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (за заявою Ю. А. Бог­дана) за фактами невиконання судових рішень слідчим МВ МВС України в області В.В. Мушиком, а саме ухвал слідчого судді стосовно кримінального провадження №12012040150000094.

Але прокурор Вільногірська Г.Л.Д’яковський не сприйняв всерйоз ухвалу слідчого судді. Час ішов, а Геннадій Леонідович і пальцем об палець не спішив бити. З чим й поготів не міг змиритися Юрій Богдан. Він подає четверту скаргу, і знову слідчий суддя Г. І. Шаповал її розглядає. Скаргу на бездіяльність і прокурора міста. Бо навіч ознаки злочину, скоєного слідчим В.В. Мушиком, передбачені ст. 382 ККУ – невиконання судового рішення службовою особою, в тому числі і слідчим.

Суд уже не зміг не визнати бездіяльність прокурора незаконною в частині не внесення ним відомостей про злочин до ЄРДР – за заявою Ю. А. Богдана. Та зобов’язав прокурора вжити заходів «стосовно внесення відомостей про цей злочин до ЄРДР».

Прокурор Г.Л.Д’яковський виконав судову ухвалу. А що це значить? Проти слідчого вільногірської міліції В’ячеслава Мушика порушено карну справу – кримінальне провадження. Що можна і треба привітати. І погодитися, що Юрій Богдан отримав історичну для наших часів перемогу. Та повчальну для всіх інших, хто опиняється зараз в оточені суцільної бездіяльності органів правопорядку.

Хранителі верховенства законів самі цю аксіому ігнорують, і досі ніхто з них не несе за це відповідальності. Згодні, що тепер над усе необхідно добиватися, щоб справу проти «недбалого» слідчого було в розумні, тобто оперативні, строки та в повному обсязі розслідувано і вчасно передано до суду. Але прецедент створено.

Приклад для інших, як не здаватися і боротися за правду до кінця. То ця наша публікація як короткий міні­посібник з теорії і практики такої боротьби. Читайте та засвоюйте блискучий урок самі і передавайте читати товаришам, знайомим – усім, для кого це актуально. Оскільки ніхто, на жаль, покищо в Україні не застрахований від бездіяльності тих, хто має стояти на сторожі наших прав, тому не завадить всеобуч з правової самооборони. І ми раді, що в міру своїх скромних можливостей цією публікацією заохочуємо за свої права боротися під гаслом Тараса Шевченка – «Борітеся – поборете!».

Микола Омеляненко

Від редакції.

Повідомляємо, що і в січні 2016-го кожного вівторка та кожного четверга (крім святкових днів) з 12:00 і до 16:00 працюватиме наша приймальня для всіх, хто зазнає сьогодні утисків, кривд та переслідувань і потребує юридичної консультації та захисту від органів влади та місцевого самоврядування, правоохоронних органів і судів, роботодавців і так далі.

Адреса приймальні: вул. Ленінградська, 57, кім. 10 (вхід з вулиці). Телефон – 788-­91-­70.

5791

Всё по теме: Право на право
Ошибка в тексте? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить о ней редакции.

По теме:

Паразити
Статьи /
ОЗУ МВС
Статьи /
Fata Morgana
Статьи /
Загрузка...

Сообщить об ошибке

Пожалуйста, используйте эту форму для коррекции ошибок.
Если вы хотите связаться с нами по другому вопросу — напишите нам.