Мы говорим то, о чём молчат другие Мы говорим то, что вы хотите слышать Мы говорим то, что вы должны знать

Общество


Правда і кривда

19.01.2016 17:45:02

Затримавши Костянтина методом захоплення у «полон», звинувачували його винятково у згвалтуванні малолітки. В суді ж він уже обвинувачувався у насиллі сімох дівчат. Але жодна потерпіла в суді точно не підтвердила, що постраждала від нього.

Як чорнобильцю не повезло

Потворний трагізм історії, яка трапилася з нашим земляком Олександром Усенком, зводиться до того, що коли один давно помер, а другий лишається живим, то не відомо ще, кому повезло. Як не важко зрозуміти, лишається живим Усенко.

А тепер знайте, що він учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС – Посвідчення серії А №343689 безстрокове і діє на всій території України, включаючи і окремо взятий Дніпропетровський район з курортним селищем Кіровським. А давайте далі говорити по суті «невезучої» справи Усенка.

– А вона полягає в тому, – розповідає Олександр Олексійович, – що у липні 1986 року теплохід «ОС-7» Дніпропетровського річкового порту, на якому я працював мотористом, за викликом «Укррічфлоту» взяв курс на Київ. Навіщо, для яких робіт – ми не знали. Тільки у Києві отримали завдання: з Зеленого мису, де базувалися агрегати для відмивання техніки та людей і їх одягу від радіаційного бруду, уже небезпечну воду у спеціальних ємкостях відвозили хоронити на Домонтовський півострів поблизу села Плютовище.

Зелений мис правив за вахтове селище-центр для ліквідаторів Чорнобильської катастрофи. Було під боком зруйнованого реактора, його уже не існує на карті. Згодом усі ці пункти залишаться у 30-кілометровій зоні.

Ситуація була бойовою, як на війні. За 27 днів, без вихідних, при плані, доведеному нам як наказ, 185-ть годин ми у робочому режимі відпрацювали 315-ть. Екіпаж теплоходу було відзначено особливою подякою. Хоч тоді там усі збивалися з ніг і ще не мірялися, хто більший герой…

Згодом уже, у 1999 році, ліквідатора наслідків чорнобильської катастрофи О. Усенка Президент України нагородив медаллю «Захиснику Вітчизни», а влада Дніпропетровщини – медаллю «За мужність та честь». І так сталося, що саме після цих шанувань заслуг Олександра Олексійовича почало переслідувати погіршення здоров’я.

А поскільки Закон «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» передбачає (ст.55) право особам, які перебували на території радіоактивного забруднення і отримали статус ліквідаторів наслідків аварії, виходити на пенсію на десять років раніше віку, встановленого Законом «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», то Усенко не стільки вирішив, скільки вимушений був скористатися пільгою. Зрозумілою мовою кажучи, зібрався виходити на пенсію при досягненні 50-річного віку.

Та де там – загодя подав у Пенсійний фонд Дніпропетровського району документи, а той раптом відмовив.

Причина – абзацем 7-м підпункту «г» пункту 7 Порядку подання та оформлення документів для призначення пенсій учасникам чорнобильської епопеї, крім Посвідчення ліквідатора, передбачається подача і довідки про період та облік участі в ліквідації – за формою №122, затвердженої свого часу ще Держкомітетом СРСР по праці.

Олександр Олексійович же зміг надати копію Витягу з Вахтового журналу теплоходу «ОС-7», у якому зафіксовано усі рейси, причому погодинно, котрі тоді здійснив екіпаж в районі Зеленого мису та півострова Домонтовський. Подав і Пояснювальну записку до Витягу, підписану начальником порту В. Іщенком та головбухом Н. Шовкун.

Ще два списки – один працівників порту, які постраждали внаслідок аварії (підписаний, крім того ж директора В. Іщенка, і головою профкому І. Ковганичем), а другий фінансовий – працівників, які згідно Постанови Ради Міністрів, теж ще Союзу РСР, при участі в ліквідації отримали право на підвищену заробітну плату. В обох списках значиться прізвище Олександра Усенка.

Істотне зауваження: довідку за формою №122 необхідно було подавати не згідно законів про пенсійне забезпечення чи статус і соціальний захист чорнобильців. Як і не згідно урядового, бодай знову колишнього СРСР рішення. Її вимагав Порядок подання та оформлення документів для призначення пенсій, затверджений Постановою Пенсійного фонду України. Себто, документ внутрішнього для фонду походження і користування – вважайте, на правах інструкції для своїх інспекторів.

Але тут ось яка оказія: на пільгову пенсію Усенко зібрався у 2008 році, коли від днів ліквідації страшної аварії багато води стекло. І у Дніпрі, і у Прип’яті. В тому числі і брудної. Дніпропетровський річпорт екіпаж теплоходу «ОС-7» споряджав колись лише у Київ. А вже у зону катастрофи своїм наказом його відряджав «Укррічфлот». Нині останнього не існує. Замість нього – Акціонерна судноплавна компанія. Яка, уявіть собі, не зберегла архівів попередника з наказами про відрядження суден.

І у Дніпропетровську зараз не порт, а ДП – дочірнє підприємство. Кот­ре Вахтові журнали після 10 років зберігання… списало. Отож в оригіналі і журналу теплоходу «ОС-7» за 1986-й немає. А як без номеру та дати наказу про відрядження, так і без копії Бортового журналу у повному обсязі довідка №122 не дійсна. То що, правом у 50-літньому віці вийти на пенсію чорнобильцю Усенку не скористатися?

Щоб довго не переповідати якими колами пекла довелося побігати та покружляти Олександру Усенку аби домогтися дострокового – пільгового – заслуженого відпочинку, скажемо: вважити бажанню чорнобильця зобов’язав Дніпропетровський районний суд.

Що не сподобалося управлінню Пенсійного фонду у тому ж Дніпропетровському районі. Підстава, якою аргументував своє рішення суд – все той же Порядок подачі і оформлення документів передбачає ймовірність об’єктивної відсутності первинних документів про роботу і її облік в зоні аварії.

В подібних ситуаціях замість довідки №122 дає згоду на «інші документи, в яких зазначено період роботи, населений пункт або об’єкт, де особою проводилися роботи з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС». Також вважає допустимим брати до уваги показання і свідків, якщо такі є.

А в Олександра Усенка у свідки у повному складі прибув екіпаж теп­лоходу: капітан Юрій Красін і капітан-дублер Анатолій Коваль, механік Сергій Анохін і другий моторист Валерій Кузьменко.

За іронією долі, усі старші від О. Усенка і тому раніше на пільгових умовах вийшли на пенсії. Без проблем. Це лише в Олександра виникли «неприємності».

І хоч Пенсійний фонд у Дніпропетровському районі не здався одразу, продовжував наполягати на своєму, його запал приборкав та став на бік ліквідатора Усенка і обласний Апеляційний суд. Зобов’язав оформити йому пенсію з 15 вересня 2008 р., коли Олександр Олексійович відсвяткував полудень свого віку. Від тих пір – і до недавніх, не змовчимо – у стосунках Усенка з Пенсійним фондом району, як колись у Кайдашевій сім’ї Івана Нечуй-Левицького, запанував мир.

Знайомі дотепники жартома якось переказували навіть, ніби районний Пенсійний фонд щиро бідкається та переймається: ну яка ж замала пенсія у нашого ліквідатора найстрашнішої катастрофи минулого століття! Спершу 629 гривень на місяць, згодом – 822, пізніше – 1 тисяча 26, нарешті зараз – 1 тисяча 262, – хіба це гідні гроші сьогодні? Повірив чи ні у цю «побрехеньку» Олександр, він і не каже, лише усміхається. Але що не чекав від фонду «сюрпризу», який як сніг на голову йому випав, так це точно. Не ждав, даруйте, такої підступності. Скільки літ минуло, а «ображений» фонд, «вимушено» виплачуючи чорнобильцю пенсію, не складав, виявляється, ні зброї, ні надії про «поворот виконання судового рішення», якщо говорити юридичною мовою.

А якщо зрозумілою, то 17 березня 2015-го ухвалою Вищого адміністративного суду України «задоволено касаційну скаргу управління Пенсійного фонду у Дніпропетровському районі Дніпропетровської області».

Що це значить? Що ніби за сумнівними, до кінця достеменно не встановленими підставами свого часу призначили Олександру Усенку пенсію, тому «справу направлено до суду апеляційної інстанції нижчого рівня на новий розгляд».

Один «негарний» бік цієї новини – що Пенсійний фонд домагався і домагається нині відміни пенсії Усенку, не ставлячи його до відома. Другий, ще більш шокуючий: в «суді нижчої інстанції», в обласному Апеляційному тобто, вирішили «в частині позовних заяв до ДП «Дніпропетровський річковий порт» надати О. Усенку довідку за формою №122 із зазначенням періоду роботи в зоні відчуження по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у 1986 році справу закрити».

Тобто, якщо першоджерел для видачі цієї нещасної довідки чверть століття тому не знайшлося, то їх уже не треба і шукати. Немає змоги надати – значить ставте крапку!

Але далі найцікавіше: в такому разі рішення Дніпропетровського райсуду буде визначатися на підставі інших первинних документів, в яких зазначено період роботи чи об’єкт – ну і так далі – залишається в силі чи ні? Юристи, яких ми познайомили з «колізією», в один голос твердять, що так, в силі. Адже Вищий суд «в іншій частині постанову Дніпропетровського районного залишив без змін». Іншої думки районний Пенсійний фонд. Начальник його управління В.Підодвірна підписала заяву до райсуду.

Оскільки вважає, ніби «таким чином виникають підстави для повороту виконання рішення суду та зобов’язання для О. Усенка повернути як учаснику ліквідації наслідків аварії виплачену за період з 15 вересня 2008 року по 30 квітня 2015 року пенсію в загальній сумі 75 тисяч 251 гривня 10 копійок». Як ви зрозуміли, а з травня ц.р. її Олександру Усенку уже й не виплачують. Незважаючи на те, що жодним судовим рішенням Пенсійний фонд ще не уповноважували скасовувати пенсійне забезпечення ліквідатора аварії на ЧАЕС.

І споминає зараз О. Усенко, як інші, «везучіші», в роки, коли Усенко домагався свого, говорили: «Тобі, Сашко, не повезло. Не злюбив тебе Пенсійний фонд твого району! Ось побачиш, не дасть спокою і далі – ще кликатимеш нас не раз у свідки». Як у воду дивилися. Тільки зараз ситуація така, що в суд свідчити прийде лише один свідок – колишній капітан-дублер Анатолій Коваль. Інших уже немає поміж живих. Чорнобиль передчасно відрядив їх на той світ. То гірка іронія торкається уст Сашка Усенка: «Може, мені ще й повезло?»

Приречений на довічне ув’язнення

Не обійтися нам без прелюдії до наступної печальної «повісті», більш печальнішої від якої важко, мабуть, і знайти. Прелюдія ж така: Костя Кононов, 1983 року народ­ження, внук Валентини Яворської і син Тетяни Кононової – двох жінок, які і звернулися в редакцію газети «Лица» – уже відбув один строк позбавлення волі. Сім років. Від дзвінка до дзвінка. Все, що передувало ув’язненню Кості, жінки пережили і згадують досі як страхітливий сон. Душевні рани не загоїлися, поки Костянтин і відбував своє покарання.

Справа у тім, кажуть жінки, що не своє, а чуже. І ось як змальовують халепу, котра сталася з їхнім онуком і сином. Поблизу Троїцького ринку однієї ночі спалахнула вогнем і вигоріла вщент квартира. Яка служила якимсь ділкам ринкового бізнесу за склад чи явку – достеменно цього так і не було ніби встановлено.

Однак було однозначно ясно, що згоріла з усім товаром у ній не випадково. Знищення замовили. Хто? – неначе теж залишилося невідомим. Однак палія знайшли швидко. Ним оголосили Костянтина Кононова.

– Це було щось з області трагічної брехні, зведеної на мого внука, – і сьогодні плаче Валентина Яворська.

– Костю, який ніколи на тій проклятій квартирі не бував і не міг бути, навмисне у неї напередодні покликали, – зі свого боку пояснює Тетяна Кононова. – Але об одинадцятій вечора син уже був вдома. Квартира ж згоріла рівно опівночі. Та на цей факт від моменту затримання Кості і до винесення йому вироку ніхто зважати уперто не захотів. Не чули, як поглухли!

На «приречену» квартиру Костянтин потрапив, якщо вірити жінкам, на запрошення колишнього однокласника. Ніби як на вечірку-зустріч давніх приятелів. Інша річ, що не всі запрошені виявилися знайомими Кості. Зате, як вдалося дізнатися бабусі і матері, «душею компанії» виступив син – назвемо його Віктором – рідної сестри жінки, яка працювала тоді прокурором одного з районів нашого обласного центру – назвемо її Оксаною.

Яворська та Кононова-мати провели ціле власне розслідування і з жахом, як тепер кажуть, зрозуміли: племінник прокурорші – син її сестри, якщо не сам і підпалив квартиру, то отримав завдання «організувати» як підпал, так і злодія. То він і спрямував весь вогонь на Костянтина.

А чому «мітка» припала на їхнього Костянтина, у жінок також є пояснення. Справа у тім, що у підлітковому віці Тетяна Кононова-мати сина виховувала сама. Його батько пішов з сім’ї. Працював він судмедекспертом. Кабінет мав у приміщенні Красногвардійського райвідділку міліції. І син часто заходив туди до батька.

А у Костіного батька уже не один місяць тривав конфлікт – «не на життя, а на смерть» – з прокуроршою Оксаною та «цілою шайкою прокурорських і міліцейських слідчих». Вони вимагали від нього підписати липові судово-медичні виснов­ки, а Кононов-батько ні в яку – категорично – не погоджувався. Але запопадливі стражі правопорядку не відставали. Бо будуть бажані висновки «ми всі озолотимося»!

– Отож Костю підставили з тою ціллю, – заявляє Валентина Яворська, яка першою у нашу приймальню завітала, – щоб або обернути в «зговірлівішого» його батька, або й щоб якомога дошкульніше поквитатися з ним.

– Бо коли Костю взяли і я помчала до колишнього чоловіка Сергія, щоб сина виручав, він з переляку ледве не свідомість втратив, – продовжила Кононова. – Ти що, замахав руками, і мене слідом хочеш спровадити? Та чи знаєш, – засичав, – яка банда розперезалася з міліціонерів під проводом прокурорші Оксани?! У їх пазурі краще не попадати. Від них пощади не жди і не проси – зімнуть, перетрощать. Ні, тут краще мовчати, терпіти…

А перегодом Тетяна Кононова узнала, що батько Кості негайно звільнився з посади судово-медичного експерта. Отож утік подалі від «банди в погонах», як від вогню, якого перелякався «мабуть на все життя».

Так чи інакше це треба сприймати, судити зараз ми не збираємося. Все це було давно. А жінки прийшли до нас уже з новою своєю бідою – не менш жахливою, ніж попередня. Навпаки, ще більш страшною, якщо Костянтин Кононов справді потрапив у пастку-сільце, з якого йому тепер довіку не виплутатися. Тому давайте читати листа, якого принесла нам Яворська-бабуся. Отже:

«Не знаю, яка кримінальна нині у Дніпропетровську ситуація, але що близько двох десятків років у місті орудує банда міліціонерів і різних слідчих, а «отаманша» у них прокурорша Оксана, хоч зараз може бути і хтось інший, знаю точно.

Четвертий рік кінчається, як мій онук Костянтин Кононов сидить в СІЗО. Ще 27 лютого 2012 року о другій годині дня його викрали на ж/м Тополя-1 на зупинці біля будинку, у якому він живе. Було так: підлетіла на чорній іномарці зграя міліціонерів, шарахнули хлопця по потилиці, збили з ніг. А далі запхнули в автомобіль і відвезли у міське управління МВС.

Там побили так, що живого місця на ньому не лишили. Перевезли у Красно­гвардійське відділення і вже на повну котушку піддали катуванню та тортурам. По нирках били пляшками, по голові, де до цих пір не проходять гематоми, гамселили й між ноги.

На третьому поверсі за наручники підвісили під стелю, і так він висів з другої години дня до другої ночі. Поки не обірвалися наручники, а обличчя та груди не залилися кров’ю. Довели до нестерпного стану, щоб Костя підписав признання, наче згвалтував малолітню дівчину. Цього від нього добивалися, а тепер же заперечують, що тримають в міліції катів.

В СІЗО за першим разом Кононова відмовилися прийняти. Злякалися, що спробу убивства затриманого почеплять на них. Бо ні стояти на своїх ногах, ні навіть дихати легко мій онук не міг.

Цьому садистському знущанню над ним є докази і свідки. Як і погрозам убити матір, дружину і чотирилітню дитину. Про це заявив Кононов і на суді, і тепер я маю повне право питати, як можна довіряти судочинство людям, у яких не вистачило духу чи розуму збагнути, що підсунули невинного, аби ще й одним махом закрити ними, уявіть собі, мало не десяток аналогічних нерозкритих злочинів?».

Отож і Валентина Яворська-бабуся, і Тетяна Кононова-мати в один голос заявляють: на їхньому Костянтинові на цей раз зупинили свій вибір як на безпрограшному варіанті вибити з нього «той чи інший злочин, який бажано якомога швидше «розкрити». Один раз він відсидів нізащо – тепер приречений «виручати» міліцію щоразу, коли їй знадобиться. Все одно, що зачислений розбійниками у мундирах сидіти у буцегарнях усе своє життя. Як нам тут не збожеволіти?

Та найстрашніше, що жінки адекватні і знають, що вони говорять та стверджують. Адже суд уже відбувся. Визнавши підсудного винним аж за 4-ма статтями КК України, позбавив його волі на 12 років.

Тепер нагадаємо, що затримавши Костянтина методом захоплення у «полон», звинувачували його винятково у згвалтуванні малолітки. В суді ж він уже обвинувачувався у насиллі сімох дівчат. Ясно, що у різний час і у різних місцях. І жодна потерпіла в суді точно не підтвердила, що постраждала від нього.

– У цій справі протягом усього досудового і судового слідства, яке тривало понад два роки, – коментує адвокат Дмитро Сидоров, – моєму підзахисному приходилося доводити свою невинність. Свою, якщо хочете, непричетність до злочинів, в яких його звинуватили. Це уже неприпустимо. Стаття 62 Конституції України, по-перше, заявляє, що ніхто не повинен доводити свою невинність. Поки, принаймні, досудове чи судове слідство не доведуть вини.

Але та ж 62-га стаття Конституції, по-друге, попереджає, що звинувачення не може спиратися на домисли та припущення. В даному разі звинувачення вибудуване, мов за теорією ймовірності. Немає змоги казати, що це точно Кононов був, але міг і він – за цим принципом. Але ж це по воді вилами писано. А Конституція сповідає свій принцип – сумніви, котрі супроводжують докази вини підсудного, мають тлумачиться винятково на користь останнього.

З іншого боку усе це говорить про те, що досудове слідство так і не спромоглося однозначно довести вину Кононова. Задовольнилося його зізнаннями, котрі явно отримало шляхом фізичного насилля над моїм підзахисним працівників міліції. А одержані таким чином показання не можуть судом використовуватися як докази вини підсудного – читайте процесуальний кодекс!

Вирок суду першої інстанції ще не вступив у силу. Оскільки оскаржений в апеляційній. Тому на суд, який уже відбувся, нашою публікацією «тиснути» пізно. На апеляційний же, що ще відбудеться, ми тиснути не збираємося. У нас мета – рішучим чином тиснути на обласне і міське управління МВС.

Бо якщо не буде здійснено об’єктивного і справедливого слідства по факту тортур до підозрюваного К. Кононова, з неминучими при цьому наслідками, будь-який рапорт про реформу міліції в поліцію доведеться вважати недійсним. І негайно відміняти. А усіх нинішніх чинів гнати вибриком геть і набирати принципово нових людей. Іншого сьогодні уже не дано.

Микола Омеляненко

2371

Всё по теме: Право на право
Ошибка в тексте? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить о ней редакции.
Загрузка...

Сообщить об ошибке

Пожалуйста, используйте эту форму для коррекции ошибок.
Если вы хотите связаться с нами по другому вопросу — напишите нам.