Нещастя вулиці Кубанської

07 березня 2016 о 15:33 - 6889

Avataradmin


Нещастя вулиці Кубанської

Колись двір цієї приватної садиби у мальовничій прибережній смузі на околиці Дніпропетровська – вул. Кубанська, 14­-А в Амур-­Нижньодніпровському районі – буяв і пахнув. З ранку до вечора у ньому вирувало життя. Досить сказати, що житловий будинок безперервно будувався. Тут жила Любов Маскіна з чоловіком, сином та невіс­ткою і їхніми дітьми, батько і мати Любові Пимонівни – всього вісім душ. От і старалися, щоб усім місця вистачало.

На жаль, зараз же двір, як осиротів – померли батьки Маскіної, поховала вона і сина. Посмутніла, зажурилася садиба. За будь­-яку ціну жінка й намагається тепер рятувати її як родинне гніздо від занепаду. Для внуків своїх, щоб нагадувало їм про пращурів. Але в першу чергу заради пам’яті свого батька Пимона Ярового.

Пимон Дмитрович багато років був головою колгоспу у Межівському районі. А коли через хворобу залишив роботу, дочка, на той час уже міська жителька, яка мала квартиру на горішньому поверсі «висотки», і взяла його разом з матір’ю до себе у Дніпропетровськ. Батька, ветерана і інваліда Вітчизняної війни, і матір, яка втратила обидві ноги. Менше ж, ніж за рік, з ініціативи Пимона Дмитровича наділили інваліда на околиці обласного центру земельною ділянкою. Для забудови. Не зміг Пимон Яровий, хоч теж не мав однієї ноги, жити «над землею високо та дивитися на неї з вікна» – хочу, сказав, «на землі, щоб міг сам собі і картоплину, і цибулину виростити, помідор, капустину і огірок». Та й як воно з діда­прадіда селянину раптом опинитися в чотирьох стінах, а коли вийдеш з них, то – на асфальті? Ділянку виділили ветерану, але швидко її обробіток і спорудження дому стало пристрастю і Маскіних.

– Хоч кладу руку на серце і признаюся, – ясніє посмішкою Любов Пимонівна, – що забуяла зеленню незабаром присадибна ділянка винятково стараннями батька…

За тодішніми правовими канонами, Яровому і його близьким план під забудову «нарізали» площею 6 соток. Більше не можна було. А нарізали ж там, де одразу за межею приватного сектору, впритул з виділеним Яровому планом – пустир, порослий бур’янами, чагарниками і «калічними» деревами. Думаєте, зміг Пимон Дмитрович миритися з тим, що у нього, як кіт наплакав, городу, а поряд земля гуляє? Звичайно, ні! У ті роки з одного боку ніхто й не мав права заходжуватися хазяйнувати на незайнятих ділянках, а з іншого, якщо вони справді як покинуті, то старанні й бідові люди часто ними користувалися. І ні в кого не виникало бажання заборонити. Пимон Яровий поволі «тихою сапою» і приєднав до свого городу ще аж – не повірите – 18 соток. Втричі більше, ніж отримав. Стало дійсно де і картоп­лину, і цибулину саджати, овочі також. Але в першу чергу учорашній голова колгоспу насадив розкішний сад – на радість собі, дітям і внукам!

Та вертаємося у день сьогоднішній. Давно хазяйнує у цьому дворі практично сама дочка Ярового Любов Маскіна та її внуки – так склалося життя. Любов Пимонівна давно пенсіонерка, добігає сьомий десяток літ, як топче рясу на цьому світі. Домоволодіння та садибу жінка успадкувала від батька – не важко здогадатися, що садибу розміром 6 соток. Які числилися за Яровим­батьком «по документах». Решта – то «самовільний захват», як їй пояснили.

І раптом Любов Маскіна дізнається: в межах міста власники приватних житлових будинків з земельними ділянками мають право приватизувати 10 соток. Тобто до 6-­ти «законних» вона може доточити ще 4 сотки! Дрібниця ніби, а резон є – бодай частково врятувати той же сад. Не кажучи, що десять соток при своєму домі – це неабищо. Живи – не хочу! Більше, може, і не треба справді, як розцінила жінка, а десять цілком достатньо. Зміркувавши отак, вона подалася шукати у теперішніх коридорах влади, хто та як повинен піти її бажанню назустріч.

Не станемо зараз описувати усіх ходінь Любові Маскіної по муках – невесела вийшла історія, для самої Л. П. Маскіної й виснажлива. Досить сказати, що все почалося ще у грудні 2009 р. А «вже» у січні 2013­го причетні до земельних питань інстанції Дніпропетровська підготували згоду і рішення, яке у жовтні того ж 2013­го сесія міської ради проголосувала. Нареш_ті, міський голова Іван Куліченко підписав «бумагу» за №58/42. Якою і «дозволили мені в купі мати разом у приватній власності жадані десять соток», як написала жінка у скарзі, з якою прийшла у нашу приймальню.

В чому, виникає питання, річ? Ніби ж як у тій пісні: «все хорошо, прекрасная Маркіза, все хорошо»…

Але Маскіна подає нам кіпу паперів, серед яких і чеки оплати нею послуг зі «встановлення меж земельної ділянки в натурі» ТОВ «Квартал» – «за виготовлення земле­впорядної технічної документації». Просить підрахувати, у скільки це їй обійшлося? Рахуємо – замало не в 5 тисяч гривень. «Для такої, як я, пенсіонерки, яка ще й хворіє так, що на ліки у тисячу в місяць не вкладаюся, це, – переконує, – великі гроші!» Ми згодні і віримо. Розуміємо її. А жінка мало не плаче:

– Зараз через свої болячки я залізла у такі борги, що по тисячі в місяць вертаю своїм позичальникам, а сама уже півроку викручуюся за 208 гривень в місяць…

Співчуваємо. І все ж, яким боком це пов’язано з приватизацією десяти соток землі коло рідного дому?

– Так мене знов запитують, потрібні мені чи ні десять соток! – вигукує жінка. – І заявляють: якщо потрібні, то треба нові документи замовляти і виготовляти. А значить, що вдруге за них платити. Причому, зараз це коштує ледве не вдвічі чи й тричі дорожче.

Ви щось зрозуміли? Жінка подає проект­но­технічну землевпорядну документацію, виготовлену ТОВ «Квартал», і ми нарешті… очам своїм не віримо: їй у приватну власність оформили… 6 соток, які дісталися Маскіній у спадщину від батька. Без 4, якими наділила Любов Пимонівну міська рада, даючи дозвіл на визначення ділянки в натурі за рахунок і тієї, яку, згідно бази персональних даних «Фіскальний кадастр», вона використовує без правовстановлюючих документів.

Як сталося, що найголовнішого, задля чого жінка затіяла весь цей город городити, не врахували, Маскіна не знає. І не може второпати, «хоч убийте мене». Може, що я чогось не догледіла, коли здавала документи, каже, але ж їх приймали і ніяких зауважень я не чула – «ніхто нічого мені не казав, щоб чогось не вистачало».

В заявці чорним по білому власноручно писала, що претендує на ділянку площею 10 соток. А де і як з’явився її підпис на замовлені документації з землеустрою тільки на шість соток, яким тепер «затуляють мені рота» – сном­духом жінка не знає. І не пам’ятає, щоб щось подібне підписувала. Така надзвичайна пригода сталася, нещасний випадок. Курйозний. Але Любов Маскіна не сумнівається, що не інакше, як її, «стару бабу, затуркали, забили їй баки, збили з пантелику навмисне». Називає вчинене стосовно неї дискримінацією її прав. Адже було видно, як на долоні, яку мету ставила жінка, домігшись рішення міської ради – хто та на якій підставі, запитує, його відмінив? Все одно, як хтось за мене, каже, передумав узаконювати десять соток. Або й від себе рішив, продовжує, що досить з мене і шести…

З цим знову й навідалася спочатку у міськвиконком, а потім і в міське управління земельних ресурсів. Там і там «злий жарт» назвали непорозумінням, помилкою, бідою, прикрістю, недоглядом, в тому числі і ймовірно фатальним недоглядом самої Маскіної – але чим вони тепер можуть зарадити? Якщо ці документи вартістю майже у п’ять тисяч не влаштовують – необхідно замовляти нові.

– Таки нікуди наче мені діватися, мушу повторно замовляти технічну документацію, і квит, – каже Любов Пимонівна. – І повторно оплачувати – ви чуєте? Обдирають, як липку, а ти їм і пальця у рот не клади…

Жінка в плач. Жінка благала зжалітися, «увійти у її становище». В департаменті корпоративних прав міськради – добралася Маскіна і туди – сказали, наче допомогти їй можна. Тільки ж при одній умові: якщо жінка, страждаючи масою захворювань, отримає статус інваліда. «Приходите, показуєте, що інвалід – і будуть вам документи безплатно!» – запевнили.

– Та поки я виходжу ту інвалідність, – у розпачі каже Любов Пимонівна, – ноги протягну і ляжу в домовину. Я ж поцікавилася, що для цього треба. І зрозуміла – загодя пекти пиріжки з потрібкою на свої поминки…

Вся ця історія, котра із незрозуміло­курйозних причин лишилася з нереалізованим правом приватизувати десять соток, комусь видасться, може, не менше і не більше – лише комедією. Постраждала літня віком жінка, це правда, але злого умислу, мовляв, тут не знайти.

Але тепер скажемо, що Маскіну з приводу її митарств уже не раз недвозначно запитували, «хіба не розуміє, у якому районі живе»? Або й ствердно «підказували», що «знаєте ж, де живете – чого тоді обурюєтеся»?

А садиба жінки, нагадаємо – на вул. Кубанській. Поряд – прекрасне по своїй мальовничості місце – заплава в гирлі річки Шпакової. Наш великий земляк, письменник Олесь Гончар, колись назвав її Придніп­ровською Венецією.

До речі

Сім’я колишнього народного депутата і міністра Володимира Яцуби вселилася в новий будинок. Його племінник Євген Морозенко відсвяткував новосілля поруч.

З півночі фортецю омиває річка Шпакова, з півдня – ріка Дніпро.

Феодальний маєток знаходиться на вулиці Кубанській. Він  складається з трьох будівель загальною площею понад 1.000 квадратних метрів, обійшовся в кілька мільйонів доларів. Тим більше, що проводилися дорогі оздоблювальні роботи, використовувалася привозна німецька цегла. Та й охороняти потрібно було все це добро, поки народний депутат Євген Морозенко депутатствував у Києві, а Володимир Яцуба – керував Севастопольськоюміською державною адміністрацією.

Будівництво йшло 5 років, з літа 2010­го. Земля оформлена на дружину і сина Євгена Морозенка, дружину Володимира Яцуби та їх давнього бізнес­партнераЧумаслова. Всього 40 соток: по 10 на кожного.

Однак за бюджетні кошти Дніпропетровська міськрада профінансувала проект «Відновлення сприятливого гідрологічного режиму річки Шпакової (в районі вулиці Кубанської)». І ділянку у 2011­2012 рр., за рахунок засипання піском водної поверхні, наростили ще на 60 соток – до 1 гектара.

Длядовідки:за«сприятливийгідрологічнийрежим річки Шпакової» управління капітального будівництва Дніпропетровської міської ради заплатило 5 мільйонів 695 тисяч гривень.

Це місце знаходиться на тій околиці обласного центру при виїзді з нього у бік Царичанки, яку зараз облюбували «круті» й багаті для спорудження заміських котеджів-­фортець за височезними, мов тюремними, парканами і мурами «на лоні розкішної природи». Так що нині в ціні тут земля. І вистачає охочих отримати її під будівництво своїх палаців також саме тут.

– На мої зайві 18 соток, – зітхає насамкінець Любов Пимонівна, – уже зазіхалися непрошені зайди. Завозили навіть фундаментні блоки, аби закладати свою новобудову. Але досі я ще мала сили і підстави проганяти охочих поселитися сусідами у моєму городі. Тепер же, мабуть, пиши пропало – являться, а мені нічим крити.

Знаю та не сумніваюся, що «зарезервували» ділянку для спроможного заплатити щедро можновладця, підводить риску жінка, пошкодувавши виділити з неї 4 сотки для мене.

Але знову ходить та домагається вона свого. І що ж виходила? Прислали їй листа з Департаменту корпоративних прав та правового забезпечення Дніпропетровської  міськради. У якому доповіли, що «підготовлено проект рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою по Кубанській, 14-­А і передано на розгляд та візування посадовими особами виконавчого комітету і депутатами, після чого проект внесуть на розгляд сесії міської ради». Тобто вона їм про цибулю, а вони їй про часник: Маскіна ж має дозвіл на приватизацію 10 соток, яке один раз проігнорували, хоч «грошенята злупили по повній програмі». Зараз для жінки головне – отримати на обіцяні чотири сотки «документа згідно внесеної нею раніше оплати». Натомість дійсно знову за рибу гроші з жінки правлять. На городі Маскіної, коротше, бузина, а у міськраді – упертий дядько. Ну й лукава, плаче жінка, зараз у нас влада!

Микола Омеляненко

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: