Мы говорим то, о чём молчат другие Мы говорим то, что вы хотите слышать Мы говорим то, что вы должны знать


Тяжка доля поета

12.10.2007 16:42:21

Моєму односельцеві - Миколі Омеляновичу Самійленку у ці дні виповнилося би дев'яносто. Останні десятки років він мешкав у Києві. Восени 1997 року ми зустрілися з ним у рідному нам Спаському.  Нагода була по­двійна. Школа, яку ми з ним свого часу закінчили, відзначала сторіччя, а Миколі на той саме час виповнилося вісімдесят. Безумовно, були цікаві зустрічі з випускниками школи різних років, з педагогічним колективом.  Поет з захопленням читав землякам свої вірші. То була наша остання зустріч, через три роки його не стало.

Життя цієї талановитої людини було нелегким. Здобувши середню освіту, Самійленко хотів стати філологом, вступив до Київського Державного університету, закінчив його, але по справжньому увійти у фах завадила війна, яка тоді кожного поставила перед вибором долі. Пішовши в Українське національне підпілля, він обрав собі чи не найважчу: став на боці УПА, працював у підпільній друкарні.

У 1944 році він був заарештований радянськими каральними органами. Антибільшовицьку, як і антифашистську позицію визнав одразу, нікого не видав. Десять років радянських концтаборів і довічне заслання на азійський материк - такий був вирок так званого правосуддя.

«В сибірську непролазь тайгову

Загнали на вічну біду

За те, Україно, що мову

З тобою синівську веду...»

Так писав він у засланні.  А ще ось -

«То роз'ятрюю біль, то гою.

Не життя! Та не каюсь ні в чим»

Це голос теж звідти. Батьки його були зігнані зі своєї землі, свідки, як і він сам, більшовицьких безчинств, голодомору, фізичного і духовного винищення рідної землі. У чому ж, справді, йому треба було каятися? У тому, що не стерпів наруги над своєю землею і народом, став на їх захист?

Це також з того гулагівського мороку, в якому згинула молодість поета:

«Видув на дуду, мов

Час тебе.

І снігом перетрусив.

Виживу, не виживу - не думав,

Може, тим і заощадив сил»          

У 1963 році Микола Омелянович самовільно залишив Караганду і добрався до Києва, який йому завжди снився. При сприянні колишніх випускників вузу, старих друзів тут і оселився, маючи під рукою спеціальність будівельника, здобуту у засланні. Будував, писав, не сподіваючись на друкування віршів, але надія, як кажуть, помирає останньою. Він поспішав аби якось надолужити прогаяне. Протягом досить короткого періоду у різних літературних видавництвах вийшли його десять поетичних збірок і серед них "Сподівання", "З вирію", "Світ однина" та інші. Свого часу Самійленко отримав літературну премію "Благовіст" за книжку поезій "Яса". Микола Омелянович розповідав мені, як він зберігав написане у концтаборі: невеличкі клаптики списаного паперу він запихав у пропалені цигаркою дірочки у фуфайці.

З великою теплотою писав Микола про рідне село Спаське, його людей, природу, річку Кільчень.

«Ось вона, блакить дитинства мила,

Річечка степна Кільчень весела

Скільки ти скупала  й звеселила

Дітлахів по хуторах і селах»

Варто згадати, що у Спаському не один Микола Самійленко був національно свідомою людиною з тих, кому мріялася незалежна Україна. В одному таборі з ним перебував його одноліток земляк Василь Лубенець, котрий як міг проявляв супротив сталінському режиму. В окупаційний період люди не ховали своїх відвертих поривань боротися за незалежну Україну.  Серед них була численна молодь, здебільшого жінки-вчителі. Кілька з них одразу після звільнення села від німецької окупації були за­арештовані. Перед початком суду, як розповідала мені одна з засуджених, нині ще жива Марія Волок, вона запитала слідчого: у чому їхня конкретна провина, окрім того, що не приховували своєї щирої любові до неньки України? Слідчий Сидашенко відверто сказав, що ми живемо у такий складний час, що не тільки діяти, а й думати інакше вважається зрадою.

Доля звела Самійленка у Києві з його однодумцем Василем Стусом, котрого на той час переслідувала влада і перед котрим були всюди закриті двері для роботи. За сприяння друзів його влаштували на рядову роботу у будівельну організацію, де працював Самійленко. Короткі зустрічі з цією чудовою людиною були для Миколи Омеляновича незабутніми.

Григорій Сімак,

член Національної спілки журналістів України

2621

Ошибка в тексте? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить о ней редакции.

Сообщить об ошибке

Пожалуйста, используйте эту форму для коррекции ошибок.
Если вы хотите связаться с нами по другому вопросу — напишите нам.