Мы говорим то, о чём молчат другие Мы говорим то, что вы хотите слышать Мы говорим то, что вы должны знать


ОБНІМІТЬСЯ, БРАТИ МОЇ!

21.12.2007 16:38:35

Системний саботаж процесів побудови української державності можна спостерігати вже 17-й рік поспіль. Звинувачувати у допущенні до панування цього зла саму українську етнічну спільноту можна і слід, але - не цього разу. Нині ж спробую дослідити чиновню природу цього явища на прикладі технології невиконання Указу Президента України від 28 березня 2007 року за N 250/2007 «Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні», сіяння в місцевій громаді Павлограда міжнаціональної ворожнечі та спротиву державницьким актам Гаранта Конституції.

 

На момент видання Указу, на мою думку, були такі «розклади»:

1. Представники федералістичної більшості забирали все більше влади і планували безмежне панування або, російською, «господство бєспрєдєла», в цілій Україні. Тому на Указ просто не звернули уваги.

2. Другого квітня Президент Указом про розпуск «Верховної Зради» нагадав, що він є і зберіг достатньо важелів впливу на антидержавні сили. Останнім «полірувати шконки» у Лук'янівському СІЗО було «западло», хоча вони й спробували ще трохи попіднімати хвоста, допоки не змирилися з тим, що на вибори йти доведеться. А доти (і досі!) рвонули прибирати до рук все, що залишилося. Тому виконувати Указ «Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні» було просто ніколи - аж по жовтень поточного року...

3. В жовтні стало очевидним, що запланованої ПР та СПУ цілковитої більшості у Верховній Раді не буде, незважаючи на докладені зусилля і фінансові витрати. Тим часом, до задіяних Указом міністерств і відомств зателефонували із Секретаріату Президента і лагідно поцікавилися: а як справи щодо виконання Указу №250/2007? У заклопотаних міністерств і відомств лиця стали такі, як у героя Арні Шварценегера у фільмі «Вспомніть усьо ілі Назад у будущєє»...

Зокрема, в Павлограді, результатом судомних поминальних «тєлодвіженій» міськвиконкому стало, пробачте на слові, шоу 24 листопада цього року, коли перед «пам'ятником жертвам політичних репресій» в закапелку навпроти переговорного пункту зійшлися нащадки катів і жертв, а у «почесній варті» постав хлопчина у розшитій тасмою жіночій свиті та ковпаку Санта-Клауса, що, вочевидь, мусили символізувати «істеричний зв'язок поколінь» зі славетною козацькою добою...

4. Підпункт третього пункту Указу №250/2007 «Про заходи у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні», що виголошує буквально наступне: «вжити в установленому порядку заходів щодо демонтажу пам'ятників та пам'ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932-1933 років в Україні та політичних репресій, а також щодо перейменування в установленому порядку вулиць, площ, провулків, проспектів, парків та скверів у населених пунктах України, назви яких пов'язані з такими особами», вочевидь, ніхто не читав до моменту, поки з Секретаріату Президента та Дніпропетровської ОДА після 20-го вересня не надійшли запити: а на якій, власне, стадії, процес створення і подання списку об'єктів, що підлягають перейменуванню?..

 

В багатьох «керівних» кабінетах можна прочитати гасло: «Хто хоче робити - шукає способів. Хто не хоче - шукає причини». Очевидно, що Павлоградський міськвиконком ВИКОНУВАТИ Указ Президента НЕ ХОЧЕ. І шукає причин...

Укази Президента є державними актами, обов'язковими до виконання НА ВСІЙ ТЕРИТОРІЇ України. Підкреслюю: не ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ, а для ВИКОНАННЯ!

Маючи не надто кришталеву репутацію, саботувати Указ №250/2007 перші особи павлоградського міськвиконкому доручили заступникові мера з регіональної політики Волошину М.І. Маючи чималий досвід політичних ігор і демагогії, та підконтрольні засоби масової інформації у вигляді газети «Західний Донбас» і ПТЦ, Микола Іванович почав з класики: «прокоментував» «слухі о том, что скоро будут пєрєіменовани всє уліци, названія которих так ілі іначє связани с Коммуністічєской партієй (САМЕ ТАК, З ВЕЛИКОЇ БУКВИ! - Авт.), а памятнік Владіміру Ільічу будєт замєнєн другім», - «Західний Донбас», 21.11.2007, стор.17, «Прєзідєнт пріказал «убрать» Лєніна», авторка - С. Пєрєпєліца.

В «коментарі» документи державної ваги і обов'язковості до виконання названі «нєсколькімі бумагамі, в том чіслє і із сєкрєтаріата Прєзідєнта», а зміст наведеного вище підпункту Указу перетворений на «трєбованія ізмєніть названія городов, парков, памятніков, сквєров, бульваров, уліц... і т.д., связанних с дєятєлямі коммуністічєского тоталітарного рєжима с 1917 по 1991 гг.»

«Понятно, что укази Прєзідєнта нада виполнять», - сказав далі щирий Микола Іванович. Але особисто він вважає, що «виполнять нє нада», а «нада спрасіть у народа»...

Стурбовані таким фамільярним ставленням до державних актів з боку Миколи Івановича, який, щоб не казав про «особисту думку», але висловлює-таки позицію міськвиконкому, бо є одним з його керівників, отже, представників ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ (!), павлоградські міські організації Товариства «Просвіта», партій «Реформи і Порядок» та Конгресу Українських Націоналістів, надіслали листи на ім'я мера міста В.Ю. Кукліна. В листах було викладено наступне:

 

«Павлоградському міському голові КУКЛІНУ В.Ю.

Павлоградське Товариство «Просвіта» не вважає особисті думки Вашого заступника, громадянина Волошина М.І., заявлені у газеті «Західний Донбас», за офіційну позицію Павлоградського міськвиконкому, але бере ці висловлювання до уваги і розцінює як спробу протиставити органи місцевого самоврядування Президенту, а також через підконтрольні міськвиконкому ЗМІ створити у громадян міста упереджене і негативне ставлення до Указу Глави Держави.

З метою підтримати Павлоградські органи місцевого самоврядування у їхньому щирому бажанні виконати Указ Президента України про перейменування  об'єктів, назви яких пов'язані з тоталітарним минулим, Павлоградське Товариство «Просвіта» ім Тараса Шевченка заявляє про свою готовність сприяти органам місцевого самоврядування у впровадженні в життя Указу Президента України, і пропонує наступне:

  1. Провести засідання Політради при міському голові, де роз'яснити Указ Президента і обов'язковість його виконання представникам усіх політичних сил.
  2. Створити комісію з контролю за виконанням Указу Президента у м. Павлограді, до складу якої наполегливо пропонуємо ввести голову Павлоградського Товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка М.А. Зарембу.
  3. Організувати через ЗМІ роз'яснення громадянам міста історичну об'єктивність і доцільність Указу Президента.
  4. Оголосити у ЗМІ конкурс на кращі назви об'єктів, що підлягають перейменуванню у м. Павлограді.

Завжди до Ваших послуг, голова Товариства М.А. ЗАРЕМБА

 

Приємно було зустріти з боку мера міста таке оперативне реагування на наші пропозиції! Але, на жаль, тільки на половину запропонованого...

Вже 5-го грудня відбулася Політрада при міському голові, і в цей самий день у «Західному Донбасі» на 13-й сторінці вийшла стаття Ольги Слободіної під дуже «роз'яснювальною» історичної об'єктивності і доцільності перейменування назвою: «ПОЛУБОТОК-АВЕНЮ».

Поза сумнівом, сама назва статті вже ріже вухо і викликає не надто інтелектуальну посмішку у «русскаізичнава» читача, неотягощенного знанням української мови. Однак зауважу авторці, що саме іменем Наказного Гетьмана Павла Полуботка названі вулиці в містах Канади, Великої Британії, Німеччини, США, якщо не помиляюся, також у Празі та Відні... Так що є і авеню, і стріт, і штрассе!

Є і вулиці: у Рівному, Львові, Києві, Чернигові... І в Павлограді така не була б зайвою, бо: Полуботок, Павло Леонтійович (бл. 1660 - 29 грудня 1724) - наказний гетьман України (1722-1724) по смертi Iвана Скоропадського, чернігівський полковник.

Полуботок виступав проти знищення рештків українського суверенiтету та обмеження царського впливу в Україні. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур як мученик за Україну. (http://uk.wikipedia.org/ )

Ось яка постать української історії удостоїлася іронії пані Слободіної (яку, поза тим, я надзвичайно шаную і люблю як гарного журналіста і дуже чесну людину)!

 

Та ходімо далі, за підзаголовками статті. «Почем историческая справедливость?»

Ніхто нічого ще не підраховував, - пояснює М.І. Волошин, - «но к данному мероприятию местная власть готовится». Згадано, нарешті, і Конституцію, де у статті третій зафіксовано, що саме і тільки народ є «єдиним джерелом влади» в Україні. Гарно було б, якби це згадувалося і тоді, коли без будь-яких аукціонів розпродається земля та об'єкти нерухомості, що також належать народу - міській територіальній громаді... Або тоді, коли з юридичними особами укладаються договори про передачу невигідної підприємствам «соціалки» - дитячих закладів, на баланс міста. А з тих договорів дивно «зникають» пункти про оплату праці персоналу, і витрати на це лягають непомірним тягарем на місцевий бюджет... Або тоді, коли ведеться тривала гризня за забудову унікального водозабору - замість того, аби організувати народне підприємство з його відновлення, і тим полегшити тарифний тягар на міську громаду...

А те, що «местная власть готовится», стало відомо українським громадським структурам вчасно: саме в День скорботи 24 листопада В.А. Трембач разом з однодумцями вже збирали підписи під листом ПРОТИ ВИКОНАННЯ Указу Президента в частині перейменування, тим самим штовхаючи громадян на порушення чинного законодавства. Тому й отримала «местная власть» першими три листи від КУНу, ПРП та «Просвіти» - ЗА ВИКОНАННЯ державного акту і з пропозиціями, ЯК ЦЕ ЗРОБИТИ, НЕ СІЮЧИ ВОРОЖНЕЧІ МЕЖИ ГРОМАДЯНСТВОМ МІСТА! І пропонували ці організації створити НЕ ІНІЦІАТИВНУ ГРУПУ, а КОМІСІЮ З ПІДГОТОВКИ ДО ВИКОНАННЯ УКАЗУ! Щоб зібрати представництво РІЗНИХ політичних і громадських сил, погодити список об'єктів, належних до перейменування та демонтажу; погодити КОРЕКТНІ пропозиції, чиїми іменами або на честь яких подій варто назвати ті об'єкти!

Для прикладу. Оскільки авторка статті «ПОЛУБОТОК-АВЕНЮ» навела достатньо аргументів на перейменування вулиці Леніна, то з неї і почнемо. З минулого гідно збережений на цій вулиці стоїть будинок колишньої міської управи - нині Головпошта. Першим міністром пошт і телеграфів першого уряду Української Народньої Республіки був Микола Міхновський - хіба не гідне ім'я для центральної вулиці міста, в якому цей творець державності і війська бував особисто? (На відміну від Володимира Лєніна, іменем якого підписаний лист до пензенських комуністів від 11 серпня 1918 р. наступного змісту: "Cледует показать пример. Надлежит повесить не меньше, нежели 100 кулаков. Сделать так, чтобы на сотни верст вокруг народ видел, дрожал", - але який, на щастя, в Павлограді не бував...)

Вулиця Карла Маркса... Питання, мовляв, дискутивне: на Політраді Леонід Сердюковський виправдовував «основоположника», якого, мовляв, шанують у цілім світі як філософа і економіста... З приводу «економіста» згадався анекдот:

Папочка, а кто такой Карл Маркс?

Економіст, дочєнька.

Как наша тьотя Хая?

Нєт, дочєнька. Тьотя Хая - старший економіст...

І, по щирості, я не уявляю собі вулицю, названу на честь конструктора Калашнікова, якщо ця вулиця не розташована у Тулі, Іжевську або у Володимирі, де його винахід приносить виробникам зброї хліб і до хліба...

Тому, чи не варт докласти спільних зусиль всієї територіальної громади й перетворити центральну вулицю міста на проспект, і назвати його Соборним - як названа центральна площа Павлограда?

На честь чого - Соборним? На честь Дня Соборності України, що відзначатимем 22 січня наступного року, а у 2009-му - матимем вже 90-річний ювілей об'єднання Наддніпрянської та Західної України в єдину Державу. Хіба погано мати в центрі міста, при Соборній площі, - Соборний проспект або проспект Соборності України?

І, нарешті, щодо ідолища, що заблукало і скам'яніло на Соборній площі... Стандартного, штампованого, тиражованого тисячами у спеціальних державних майстернях... Аж ніяк не шедевра скульптурної штуки - просто данина нещодавнім ідеологічним умовностям, з-під яких шкірилися тисячі анекдотів про Лєніна і Крупську, Чапаєва і Пєтьку, Лєніна і Дзержинського, etc., etc., etc.

 

Замислімося: чому навіть пам'ятники в центрі міста РОЗ'ЄДНЮЮТЬ нас? І що нас може поєднати? Як мені вас переконати в тому, що немає для зміцнення Української Держави нічого важливішого і дорогоціннішого, аніж єдність суспільства?! Єдність, будована не на спільних матеріальних інтересах, але на Вірі, Надії й Любови?! Вийти під те ідолище на площі, вирвати з грудей своїх вже немолоде, струджене серце, і по краплині вичавити усю кров з нього - ради кожного з вас? Та неодмінно знайдеться ХТОСЬ, хто перебираючи клавіатуру коротенькими волохатенькими пальчиками, напише, що мені за це гарно заплатили...

Якби говорив я мовами людськими і ангельськими, але не мав любови, то мова моя була б наче мідьдзвінка або кімвали брязкітливі.

Якби я мав дар пророцтва, і відав усі таїни і усе знання, і якби я мав усю віру, щоби й гори переставляв, але не мав би любови, - то я був би ніщо.

І якби я роздав бідним усе, що маю, і віддав тіло своє на всеспалення, але не мав би любови - то немав би й жодної втіхи з тої пожертви.

Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, не пишається, не чваниться, не шукає свого, не гнівається, не замислює зла, не тішиться з кривди, але радіє з істини; все зносить, в усе вірить, всього надіється...

Любов ніколи не минає, хоча й пророцтва щезнуть, і язики змовкнуть, і знання упразниться. Бо лиш почасти ми знаємо, і почасти пророцтвуємо. Коли ж звершиться Досконалість, то недосконале упразниться...

...Понад усім, що минає, лишаються сії Троє: Віра, Надія. Любов. Але Любов з них - найбільша...

Так - чи майже так, бо цитую по пам'яті - писав Апостол Павло у Першім посланні до Коринтян про наші дари Господеві. То які ж ми з вами готові принести дари Богу - ради нашої ж з вами єдності, Соборності? Що ж ми поставимо замість ідолища на нашій Соборній площі?

Давайте поставимо пам'ятник УСІМ загиблим за Україну... На червонястому граніті - Єрусалимський Хрест, - на згадку про знищений КПСС-КГБ Собор Української Автокефальної Православної Церкви, що прикрашав центр Павлограда ще кілька десятиліть тому. Знищений за те, що настоятель Собору не погодився вийти з підпорядкування Вселенського Патріарха і скоритися патріарху московському...Перед ним - в образі маленької дівчинки, - наша юна Держава Україна. Перед нею, на камені - терновий вінець, в центрі якого напис: «Загиблим за Україну»...

Повторюся: УСІМ ЗАГИБЛИМ. Бо всі вони любили цю землю, любили життя - і всі віддали його. Навіть ті, хто, гинучи, навіть не встигли усвідомити - ЗА ЩО...

 

Хай буде на Соборній площі такий пам'ятник! Хай дивиться наша Дівчинка-Україна на Соборний проспект! І нестимем ми квіти до тих, кого належить пам'ятати у віках... Нестимем УСІ РАЗОМ. Нестимем з Вірою, Надією та Любов'ю...

P.S. Не кожен наважиться або вибере час написати в газету... Тому залишаю свої телефони - і буду радий чути ваші думки, дорогі співгромадяни: 80501757856, 80976924060.

Леонід Романюк

1190

Ошибка в тексте? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить о ней редакции.
Загрузка...

Сообщить об ошибке

Пожалуйста, используйте эту форму для коррекции ошибок.
Если вы хотите связаться с нами по другому вопросу — напишите нам.