Мы говорим то, о чём молчат другие Мы говорим то, что вы хотите слышать Мы говорим то, что вы должны знать

Общество


Пеньки та тріски від легенди (Сучасна притча)

06.01.2017 15:28:19

На великому валуні повісили китайгородці табличку з ім’ям Опанаса Бутенко. Для нас, правнуків поганих славних прадідів великих.

Ще в далекі повоєнні роки минулого століття у селах вздовж річки Оріль з’явилися незвичайні оголошення, котрі подивували тоді тамтешній народ:

«Всім громадянам Царичанського району, а також дітям! Увага! Потрібен великий камінь – валун вагою у півтори­дві тонни. Можна й більше. Хто знає чи знайде такий, прохання повідомити у село Китайгород Панасу Бутенку».

– Привеземо і біля Калитви поставимо, – пояснював Опанас Трохимович тим, хто допитувався, що він задумав. – Не щоб нас, нині сущих, уславити, а для наших нащадків необхідний пам’ятник. З написом, що гора ішла на людей, а її зупинили Явдоха Яценко, Одарка Квас та Галька Квас, Лідія Середа, Христя Костенко, Єгор Кривич… Їхню звитягу треба щоб не забували!

А Опанас Бутенко аж в довоєнні й голодні тридцяті роки у селі, яке було позначене на картах ще Запорожських Січей, очолював в утвореному колгоспі доволі несподівану бригаду – бригаду лісівників. Гора ж, яку дійсно зупинила потім його бригада – це Калитва, котра величезною підковою звелася високо вгору у долині річки Оріль. На її вершині, з якої далеко видно, козаки колись тримали постійну варту від ворогів. То служила людям вірою і правдою гора. Аж поки не пішла, не погорнула валами на село Китайгород, яке примостилося уздовж її підніжжя. Поки не почала усе нищити і трощити на своєму шляху, загортати озерця і колодязі, ламати паркани та засипати людські городи і двори, валити стіни їхніх домівок. Хоч зривайся з місця і тікай звідси світ за очі.

Що ж сталося, запитаєте ви? Ще в сімдесяті роки позаминулого століття і тут, як і всюди, землю громада поділила між людьми. Ну практично як оце зараз її розпаювали на ділянки. В тому числі і незайману досі гору. Оскільки на ній був явно потужний і родючий шар чорнозему. Кожному кортіло отримати саме на Калитві. То нарізали наділи по­братськи – довгими смужками згори вниз. Щоб не прикро було, коли одним могло дістатися аж під верхом, а іншим внизу. Й заходилися мерщій гору розорювати. Також зверху і донизу. А інакше уже і не можна було, як тільки уздовж схилів зверху вниз прокладати борозни.

І лишень через два­три десятиліття збагнули, що фатально не врахували головного – гора ж не рівна, як стіл, а сферична. Овальна. Вигнута. Чи й майже кругла у межах окремих ділянок­смужок. Впоперек них плуга не пустиш. Та й хто ж бо думав, наскільки це небезпечно – зверху вниз? А в наших степах вітри і дощі – явища часті. Перекочуючись через гору, вітрюгани тоннами зносили і все далі від неї нагортали кучугури пилу та розрихленої­розпушеної землі. А коли зливи лилися як з відра, з вершини Калитви все глибшими і глибшими рівчаками збігала вода.

У селі з’явився незвичний термін – згін. Згонами тут називали бурхливі грязе­селеві потоки, котрі з ніг збивали тих, кого дощова негода заставала на горі. Вони горнули за собою й каміння, яким встигли викласти межі між наділами. Все це стрімко неслося на село, на двори та городи, домівки та господарські споруди. Вистачило кількох літ, щоб крайня під горою вулиця зникла назовсім, а Калитва однак не заспокоювалася.

Незабаром селянам довелося облишити й хазяйнувати на ній. Адже гора перетворилася на лису до самісінької глини, та ще й порізаною на глибокі рови і рівчаки. Оранкою зверху вниз люди фактично самі – власноплужно – знищили той верхній плодючий шар, котрий міцно «зв’язували» коріння рослин. А вже природа довершувала заподіяне зло. Перед революцією у село приїжджав на виклик селян поважний агроном «навіть далі, ніж з губернії». Подивився він на Калитву і мудро пояснив народу, що як є чума чи холера на людей, так на землю нападає хвороба, котра зветься ерозією. Але як з нею боротися, так до пуття і не сказав. Гора продовжувала наступати на село чимдалі ж страшніше.

І коли у 1933­-му молодий Панас Бутенко утік з будівництва Харківського тракторного рятувати від голодної смерті батька та матір і всю сім’ю, він навіть не підозрював, що в першу чергу візьметься рятувати Китайгород від Калитви.

А як поглянув на неї, випалену до блиску пекучим сонцем та вкриту суцільними ярами, збагнув, що миритися з цим уже все одно, що втрачати і село, і гору. Не залишиться скоро і згадки про них. І якщо багато хто тоді брав на плечі лантуха і вирушав у пошуки чогось їстівного, то Опанас ближче до зими з мішком ходив і по селу, і поза ним по посадках, і збирав стручки з насінням білої акації. Нині не відомо, підказав йому це хтось чи десь вичитав, що саме акація здатна не баритися, бо швидко росте, і розлогим корінням, яке проникає до 6 метрів у глибину і стелиться в радіусі від 10 до 15 метрів, зміцнити верхній шар поверхні Калитви. І ніякі вітри, дощі та потоки не вдужають його видувати і вимивати. Так чи інакше, але річ у тім, що Бутенко задумав справді засадити гору білою акацією. Всю від підніжжя до верхів. Щоб назавжди припинити ерозію її схилів.

Не дивно, що коли заходив у той або інший двір і просив дозволу зібрати сміття – сухі стручки, які нападали з акації, – з нього хто сміявся, хто дивувався.

В старості Опанас Трохимович згадував, що першої осені назбирав 20 мішків стручків, а з них вийшло тільки 5 кг насіння – дуже мало, щоб вистачило на всю гору. Та потім він ще й зрозумів, що і п’яти років, на які розраховував, замало, аби заліснити Калитву. Більше того, незабаром Бутенко збагнув – йому самому з цим і не впоратися. Адже щоби засіяти один гектар, необхідно не менше 1 центнеру насіння.

На щастя, головував тоді у колгоспі чоловік на прізвище Кривич, який нутром відчув, що за велике діло взявся Панас. Зібрав він якось членів правління та й питає:

– Так треба чи ні зупиняти Калитву, поки вона звідси не вигорнула нас?

– Треба! – погодилися члени правління. – Бо скоро і пригорне як у могилу.

– Тоді, – мовив голова – призначаємо Бутенка бригадиром­лісоводом, а восени виділяємо йому по нарядах сезонних працівників збирати й сушити акацієве насіння, щоб навесні висаджувати його.

Про цю епопею двобою колгоспників з горою склали згодом зворушливі легенди. Опанаса Трохимовича за колгоспний рахунок відряджали на курси лісівників. Ще він, уже навчений, запровадив попереднє вирощування сіянців у парниках. Тільки скла на парникові рами не вистачало. Так Бутенко повиймав з вікон власної оселі шибки – вікна своєї хати забив дошками, позбавивши сонця п’ятирічну донечку. Зате незабаром зі своєю бригадою знову дряпався схилами Калитви з саджанцями за плечима. І якби не війна 1941-­45, бригада Бутенка неодмінно скоріше завершила б відчайдушну мету всього його життя.

Добре, що батько Опанаса Трохимовича стеріг уже висаджений ліс на горі від вирубки. Коли Бутенко вернувся з війни і з’явився на колгоспному дворі, його відразу оточили Одарка і Галина Квас, Лідія Середа, Явдоха Яценко, Христя Костенко, Єгор Кривич: «З завтрашнього дня беремося за своє, чи як?».

То знову були голодні 1946­-48­й повоєнні роки. Та ще й селян обклали податками, як зашморгами. Біля власної хати, аби менше їх платити, Опанас Трохимович зі сльозами на очах мусив вирубати весь свій сад, усі яблуні, вишні і груші…

Однак акації висаджувати на горі не припиняв. І не лише він, а всі у селі городи коло своїх дворів орали, впрягаючи корів, аби Бутенковій бригаді мали змогу виділяти коня. Адже ще стояли в рівень з причілками людських осель мало не чотириметрової височини кам’яні мури та земляні вали, якими село відгороджували від Калитви.

А на початку 50­-х років вперше вся гора від низів і до верхів зазеленіла, потім – забіліла акацієвим цвітом, наповнила тутешній світ духмяними пахощами травневого меду.

Аж до осені люди боялися навіть вірити, а це було таки так, що гора зупинилася. За все літо жодного разу згони не мчали з її схил. І мулом перестала загрожувати Калитва селянам.

І тоді, як стверджували у своїх легендах­переказах старожили, виникла наче ідея – перерахувати, скільки дерев білої акації вкрили недавно норовливу гору. І наче таки здійснили цей облік. Нарахували не мало і не багато – чотири мільйони «стволів».

Та тільки цю історію ми б сьогодні не згадали, якби не надійшла нам, на превеликий жаль, скарга, котру важко сприймати спокійно. Серед її авторів – голова Спілки пасічників Китайгорода Юрій Мосійчук, депутат Царичанської селищної ради Олег Чорнобривець, голова місцевого осередку екологів Анатолій Пукас, отаман Царичанського козачого полку Михайло Сензюк та заступник голови громадського Комітету порятунку Орелі Ґригорій Давиденко.

Вони першим ділом повідомили, що «Калитва – крута гора довжиною 5 км і висотою 145 м над рівнем довкілля між двома населеними пунктами, Китайгородом та Царичанкою, в долині річки Оріль» – сама по собі «передана під державну охорону, бо це заповідне урочище і безпрецедентне руко­творне диво природи». То коли брати під козирок Закон «Про природно­заповідний фонд України», на ній зась нищити та псувати дерева, чагарники і трави, випасати худобу і навіть займатися мисливством.

Коротше, як далі стверджували автори скарги, останні півстоліття люди тут і жили мирно та дружно з Калитвою – отож не чіпали її і справді оберігали. Слідом свого листа надіслав і літній віком ветеран праці Вілен Дручинін, яким і нагадав історію заліснення гори: «Я увесь свій вік прожив під боком Калитви. Змалку пам’ятаю її голою, як бубон. Після рясних дощів наші городи заносило мулом, піском і глиною по коліна. Разом з дорослими і ми, діти, відривали з усього того картоплю. А коли я вчився у школі, вчителі наказували не забувати імен жінок з бригади Панаса Бутенка, які засадили Калитву акаціями – Галину Квас, Оришку Грищенко, Поліну Квас, Настю Турчак, Химу Бебешко, Соломію Трень, Лідію Середу, Надію Орел – всіх мені уже й не згадати.

А і по сьогодні в Китайгороді під’їзди до теперішніх крайніх вулиць Піщаної, Панаса Бутенка, Підгірної та Гагаріна на цілих п’ять метрів вищі, ніж присадибні городи селян». Якщо Калитву давно­предавно нагорнув льодовик, то цей вал – грабарками та лопатами селяни уже в першій половині минулого сторіччя.

І – увага! – далі Вілен Іванович пише: «Боляче мені дивитися тепер на ті потужні КамАЗи, які везуть і везуть селом спиляну на горі акацію клієнтам у Дніпро».

То ви зрозуміли, що раптом відбувається?

На наше прохання Григорій Давиденко, один з тутешніх громадських активістів, письмово уточнив: «Ще з середини жовтня, з тих перших днів, які видалися холодними, за півкілометра від Китайгорода на західному схилі Калитви, де зберігся Ноджинний яр, загули «китайці». Четверо молодих хлопців без спецодягу, захисних окулярів та касок заходилися бензопилами стенати усі підряд товсті живі акації, минаючи сухі й дрібні. Звалюють і січуть на чурбаки довжиною 30 см – на такі, кажуть, дрова замовлення їм надійшло. А «КамАЗи», спускаючись вниз, глибокими коліями продавлюють і нищать зміцнену поверхню гори. Не приведи, Боже, навесні зверху згонами помчить вода – біди не минувати».

Ясно, тамтешні активісти забили тривогу. Гуртом явилися навперейми лісорубам і зажадали припинити явне злодійство. Більше того – умисне, як не сумніваються усі місцеві мешканці. Так уявіть собі, власною персоною прибув директор Державного підприємства «Дніпродзержинське лісове господарство» Іван Яловий і враз відбив «атаку»:

– А в нас усі документи в порядку. Є лісорубний квиток №249, дійсний до 31 грудня ц.р. Є й Акт обстеження лісопатологічної служби, що 4,6 гектара підлягають суцільній санітарній вирубці…

І далі пан директор заходився втішати­малювати, що «згодом акація з коріння та пеньків наросте нова, десь на сьомий рік ми її прорідимо, і буде вам молодий ліс!».

Але ж тутешні активісти не вчорашні, їх на м’якині не обдуриш: санітарна вирубка можлива і навіть необхідна, але що це за новітній винахід, причому суто, схоже, український – суцільна санітарна вирубка? Не секрет, що вона в нас здобула сумнівне право на існування саме в останні роки. Коли ліси рубають повсюди, тільки тріски від них летять – в Карпатах, скажімо. Але якщо в Карпатах деревину на продаж рубають усю підряд, аж їх ліси від гори до гори гудуть, то на Дніпропетровщині… на дрова. І в першу чергу акацію, бо вона ще й добре горить та дає багато тепла, яке зберігається доволі довго.

Тільки тут, у Царичанському районі, торік суцільно вирубали 5 га білої акації біля селища Могилева, а цьогорік уже більше гектара на Бирчиній. І судячи з усього, не збираються «на досягнутому» зупинятися. Адже попит на дрова зро­стає, а за куб акацієвих дають нині не менше 450-­500 гривень. Прогнозують, скоро коштуватиме це добро ще дорожче.

Директор все того державного лісового господарства Іван Яловий, якщо хочете знати, і не приховує, що модна нині суцільна санітарна вирубка – справа вигідна. Прибуткова. Адже один «КамАЗ» акації приносить ледь не 10 тис. грн., а їх за день з Калитви з’їжджає 4­5-­ть. Наші лісництва у Шульгівці і Курилівці, каже директор, тим паче в Китайгороді «істотно поліпшують своє матеріальне становище – купляють нові трактори, бензин і солярку». І з якої речі, мовляв, здіймають переполох і оголошують лісників губителями природи, він геть не розуміє – «акація сохне, тривалість її життя коротка, в межах кількох десятків літ».

Одначе царичанські захисники Калитви, по­перше, сумніваються, наче матеріальне становище істотно поліпшують лише лісгоспи. Кожен гектар вирубаної на дрова акації – це не менше мільйона гривень готівкою. А по­друге, на «свої» ділянки на Калитві ДП «Дніпродзержинське лісове господарство» не має ні Державних актів, ні кадастрових номерів. Натомість посилається на рішення, яке ніби було прийняте «на фатальний 31­-й квартал лісу» ще в… 1971 році!!!

Нарешті – третє, що не може зрозуміти отаман тутешнього козацького полку Михайло Сензюк: активісти уже не раз апелювали до правоохоронних органів, закликаю­чи зупинити не просто нахабних зловмисників, а й тих, хто ще трохи – і розбудить грізну Калитву. Гадаєте, порушили карну справу? І не подумали. А більше того, згукували й нараду за участю районних керівників та дирекції лісгоспу і покликали комісії з обласного центру на чолі з начальником Державної екологічної інспекції Василем Федоренком.

То на цей раз помогло? Як мертвому припарка! Призупинили вирубку на три дні, а далі – знову гора загуділа бензопилками та тягачами. Як перше, так і друге й дивує козацького отамана Сензюка, який колись багато років поспіль очолював у Царичанці районний відділ міліції. «Де ж нинішня влада? – запитує Михайло Юрійович. – На яких підставах той же начальник екологічної інспекції Дніпропетровської області Василь Федоренко заявив, що «правових підстав припиняти суцільну санітарну рубку на Калитві немає»?

Нас також це дивує. Оскільки неймовірним чином сталося так, що ще у серпні ц.р. «спірну» ділянку було обстежено комісією під орудою кандидата біологічних наук, доцента Національного університету ім. О. Гончара Вадима Маняка і наукового працівника Дніпровського природного заповідника Петра Чегорки. Цитуємо: «В районі 31 кварталу частина дерев акації білої засохла, є суховерхі дерева. Рубки догляду необхідні. Слідів же грибкових захворювань та інших не виявлено. Насадження суцільної санітарної рубки не потребують». Так в чому ж тоді річ?

Скринька дуже легко і просто відчиняється. Зараз в області закінчують створювати Національний природний парк «Орільський» в межах аж чотирьох районів – від кордонів з Полтавщиною і до неповторної Петриківщини. І, як свідчить завідуюча відділом природоохоронної роботи Департаменту екології та природних ресурсів ОДА Світлана Данилова, уже до кінця нинішнього року процес цей завершиться. До парку увійде і гора Калитва з усією своєю історією та чарівністю. Отож ще трохи, і її ліси набудуть статусу лісів першої категорії, де законодавством дозволяються тільки санітарні рубки догляду.

От і спішать, аж потіють і спотикаються об пеньки та тріски, щоби встигнути суцільним «доглядом» усе вирубати. А після – хай хоч і потоп з гори – яке їм діло до чужого горя?

Згодні, що це не зовсім вдала буде аналогія, але згадалося нам раптом, що коли в Ейнштейна поцікавилися, як він умудрився відкрити свою Теорію відносності, той так прояснив: «Коли сліпий жук повзе по купі гною, йому не в тямки, що дереться на гору схилом, а я, ступаючи по земній поверхні, збагнув, що йду насправді по кулястій – вам тепер ясно?». Що ясно, здогадуйтеся самі, а тільки не даремно із давніх пір народ каже, що розумний вгору не піде – розумний гору обійде.

Микола Ясень

522

Ошибка в тексте? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить о ней редакции.
comments powered by Disqus

Сообщить об ошибке

Пожалуйста, используйте эту форму для коррекции ошибок.
Если вы хотите связаться с нами по другому вопросу — напишите нам.