Мы говорим то, о чём молчат другие Мы говорим то, что вы хотите слышать Мы говорим то, что вы должны знать

Общество


Судочинство в державі. Яким йому бути? або А судді хто?

04.07.2017 14:35:57

І за чверть віку українська судова система не створила жодного документу, який би увійшов в аннали історії судочинства.

Вже чимало років в українському суспільстві не вщухають пристрасті з приводу функціонування судочинства. Воно давно вичерпало свої потенційні ресурси і трансформувалось в наскрізь корумповану систему, де все вирішується за допомогою хабарів.

Досить показовим виглядає і те, що при підвищенні державою окладів суддям пропорційно зростали і суми хабарів.

Ніякої серйозної, системної роботи по боротьбі з цим явищем не велось, більше того – необґрунтоване зростання статусу суддів на фоні провального стану в судочинстві, таємного впровадження різного роду пільг, зокрема недоторканості, робило цих персонажів недосяжними, безвідповідальними і нікому не підконтрольними. Таємне за формою і сумнівне по суті призначення суддів піднімало їх до рівня небожителів.

Тим часом, в нашій державі ми знайомі і з іншими розкладами: коли суддів обирали всенародно, вони підлягали кон­тролю з боку виборців, а про такі ганебні вчинки, як хабарництво, і гадки не було. Прозора діяльність судів була очевидною, поміркованими були і суддівські оклади. Але сьогодні привладні структури і думки не допускають, аби повернути раніше діючу судову систему, підконтрольну народу. Це комусь дуже невигідно.

Розпочаті декілька років назад розмови про судово­правову реформу так ні до чого не привели. Спочатку за це взялись дилетанти, які невдовзі провалились, оскільки задумали примітивними прийомами ревізувати майже десятитисячну монолітну армію суддів, зцементовану корпоративними зв’язками.

Природньо, що з цього нічого не вийшло.

Революція Гідності розкрила сутність як некомпетентної влади, так і збанкрутілої судової системи. Чимало суддів фактично зайняли ворожу народу позицію і допомагали продажним правоохоронцям переслідувати повстанців, а потім випускали на підписку убивць демонстрантів на Майдані, сприявши їх втечі з України.

За роки існування невиборної судової системи в її середовищі накопичилось чимало негативу, що підриває саме уявлення про можливість справедливого суду.

Суддівські професії все більше стають спадковими, а сімейний характер існування судових органів стає вже традиційним. Кожен суддя – папа чи мама, – досягши певного становища у системі, вважає своїм обов’язком зробити суддями синів і дочок. А чому б ні? Зарплата порівняно висока, відповідальності ніякої, широкі можливості для самореалізації. Оскільки судові посади давно вже не виборні, придбати їх для сімейного клану не є чимось нездійсненним. Таке сімейне судочинство менше всього буде дбати про державні інте­реси чи високі поняття справедливості і законності.

Але чи потрібна нашій державі така сімейна судова система? Питання залишається риторичним.

Тим часом судочинство, як таке, давно вже виглядає як якась ворожа сила, що чорною хмарою нависає над людською спільнотою, суспільством, вперто проводячи лінію владних структур, від яких повністю залежить.

Викликає сумнів потреба в деяких судових структурах, як­то: адміністративних, господарських судах, де буйним чортополохом розквітає нечуване хабарництво. В той же час в районних судах, внаслідок нерозпорядності і безвідповідальності, роками розглядаються кримінальні і цивільні справи.

У березні з’їзд суддів України обирав шість членів Вищої ради правосуддя. Була дещо змінена назва колишньої Вищої ради юстиції, що відзначалась бездіяльністю і ліберальним ставленням до суддів – порушників законів і суддівської присяги.

Є великі сумніви, що зміна назви вплине на характер діяльності оновленої структури, адже там, як і раніше, будуть засідати весільні генерали від різних чиновницьких структур та два­три рядові судді, що стануть заручниками, так званої, демократизації судочинства.

Звернемо увагу на деякі деталі. 3’їзд зібрав сотні делегатів – суддів, яких, вочевидь, обминула доля люстрованих.

Як же визначити, що собою являє це зібрання? За формою, це делегати зборів суддів, начебто обраних в містах і районах… на зборах суддів! Тобто ці делегати не мають будь­якого представницького мандату, адже йдеться про суддів, як державних чиновників із закритою для суспільства формою діяльності.

Специфіка такої діяльності – в недоторканості, закритості, а тому недосяжності навіть для ряду державних структур. Тут діє формальний принцип «Суд незалежний і підпорядковується тільки закону».

І от ці спецчиновники, на рівні району чи області збираються на збори і називають самі себе делегатами з’їзду суддів. Як не дивно, але цим зібранням потім створюються органи з державницькими функціями, ті ж самі Ради суддів.

Це так зване суддівське самоврядування, хоч йдеться про вузькопрофільні структури, де має діяти лише закон і підзаконні акти. Особливістю суддівських самодіяльних структур є те, що вони перебувають на службі у самих себе. З часу, коли судді перестали бути підконтрольними суспільству, ця професія набула вельми негативного характеру. Ну, де ще ви зустрінете такий рівень сімейності, як в цьому середовищі?! Так створюються корумповані клани, що існують над суспільством і є розсадниками злочинності там, де з цим явищем мали б боротись.

Як уже зазначалось вище, завданням з’їзду суддів було обрання членів Вищої ради правосуддя, яких уже визначили з того ж середовища, звичайно ж, не делегати, що приїхали з глибинки…

Обрані таким імпровізованим способом служителі Вищої ради правосуддя набули державницьких повноважень, тобто будуть по­сімейному призначати, звільняти всіх суддів, котрі їх обрали, ні перед ким не звітуючи, оскільки навіть парламент усунутий від участі у вирішенні долі суддів. Можна лише уявити розмах, який набуде діяльність новообраної структури.

Як бачимо, коло замикається. Фактично функціонуючий на громадських засадах з’їзд суддів створює державницьку структуру з широкими повноваженнями.

Нині суддівська система стане ще більш таємничою і ворожою до суспільства. Думаю, що ми на порозі тихого наростання торгівлі посадами, адже ніякого контролю вже не буде. Звичайно ж, при такому розкладі непотрібна і судово­правова реформа, в тій чи іншій формі.

При нинішній економічній кризі, коли населення ледве зводить кінці з кінцями, дико звучать наміри встановити суддям оклади в 250­300 тис. грн. Це ж якими критеріями вимірювались трудовитрати і соціальна значимість цих персонажів, які розумні мірки тут застосовувались? Немає таких! Якщо ж зробити елементарний хронометраж, то завантаження суддів виявиться на якомусь середньому рівні. Більш того, не без участі Вищої ради юстиції впроваджені норми, що ще більше знижують навантаження суддів.

Ось так ст. 11 ЦПК України визначає поняття диспозитивності: «Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданими у відповідності до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі».

Що це має означати? А те, що суд працює на давальницькому матеріалі, на кшталт бюро добрих послуг. Звернулись з позовом чи там кримінальною справою – їх розглядають, в іншому випадку суддя може спокійно відпочивати. Ніякої ініціативи з його боку не передбачено колом обов’язків.

В інші часи така ініціатива була обов’язковою для суддів. Так, ст. 4 КПК України передбачала обов’язок порушити кримінальну справу і розкрити злочин. Ось як вона звучала:

«Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в ме­жах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання».

По відношенні до суду це мало означати, що розглядаючи будь­яку кримінальну, чи навіть цивільну справу, і виявивши при цьому вчинення інших злочинів, суддя зобов’язаний порушити кримінальну справу і направити її прокурору для досудового слідства. Це відкривало перед суддями великі можливості впливати на стан законності в державі. Можна собі уявити, як зріс би, зміцнів режим законності, якби діючі майже десять тисяч суддів виконували б цю вимогу закону!

Так мало бути! Але, скажімо відверто, наявність такої норми не викликала захоплення чи ентузіазму у суддів, оскільки виривала їх із сплячки і зобов’язувала брати на себе додаткову відповідальність.

До речі, судова статистика не знає випадків застосування суддями цієї норми. Для чого було ускладнювати собі життя, адже контролю за цим не існувало. Вочевидь саме під тиском суддів означена стаття була вилучена із чергового видання КПК України.

Аж ось як оригінально звучить поняття диспозитивності у оновленому Кримінальному процесуальному Кодексі (йдеться про ст. 26):

  • п. 1. Сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачений цим Кодексом;
  • п. 3. Слідчий суддя, суд у кримінальномупровадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.

Крапка. Тобто нічого зайвого, як у бюро добрих послуг – виконують лише замовлення в вузькому його розумінні. То за які такі заслуги суддям встановлювати фантастичні оклади у 250­300 тис. грн? Щось тут воно не складається. Це ще більше розширить прірву між злиденним народом і призначеними владою чиновниками.

Але, може в плані інтелектуальному судді переважають інші професії і заслуговують на компенсацію? Для цього звернемось до порівняльного аналізу. Відомо, що до категорії високооплачуваних професій віднесено льотчиків-­випробовувачів, що в надзвичайно складних умовах, на грані фізичного зриву і загибелі, народжують для держави і суспільства літальні апарати, нову технологію освоєння космічного простору. Для цього необхідний особливий дар, який дається не кожному.

Які ж творчі шедеври видає середньостатистичний суддя, сидячи в кабінеті і обмежуючись рамками диспозитивності? Ніяких таких творчих шедеврів суддями за останні сто років не створено. Чиновницькі вправи завершаються складенням ухвал, рішень та вироків, що відзначаються спрощеним стилем, повторенням стертих від частого вживання виразів. Ці творіння ніякої інтелектуальної цінності для суспільства не представляють.

Жодні судові вердикти не є інтелектуальними відкриттями, вкладом в державницьку діяльність, у сферу правосуддя. Жодного документу, який увійшов би в аннали історії судочинства! Така вже непродуктивна ця сфера людської діяльності. Тому спроба вивищити цю професію над іншими лише із якихсь політичних міркувань має розглядатись не тільки як необґрунтована, але і аморальна. Це лише поглибить протиріччя, в черговий раз протиставить інтереси широких народних мас, що переживають не кращі часи, і призначеними недемократичним шляхом суддями.

Зважаючи на те, що і депутати ВРУ планують збільшити собі платню, а високі державні чиновники вже начебто вирішили для себе це питання (голова Нацбанку Гонтарева – 180 тис. грн щомісяця, голова НАЗК Н. Корчак – 180 тис. грн щомісяця), є всі підстави для загострення протистояння в суспільстві, яке все частіше породжує соціальні вибухи у вигляді Майданів і революцій.

Дніпропетровське обласне об’єднання громадян 

«Громадський Контроль. Оновлений» (ДООГ ГКО)

528

Ошибка в тексте? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить о ней редакции.
comments powered by Disqus

Сообщить об ошибке

Пожалуйста, используйте эту форму для коррекции ошибок.
Если вы хотите связаться с нами по другому вопросу — напишите нам.