Мы говорим то, о чём молчат другие Мы говорим то, что вы хотите слышать Мы говорим то, что вы должны знать

Политика


Вибори без вибору

07.07.2017 16:08:38

Ці персонажі слабо орієнтуються в тонкощах виборчих систем як таких, тому їх прагнення – будь­-що залишатись у партійних списках і грати роль депутатів.

Мало не кожного тижня в телеефірі появляється театралізоване зібрання, де начебто концентрується громадська думка українського суспільства. Правда, сценарій не відзначається оригінальністю, залишаються майже без ротації дійові особи та виконавці. Зокрема, непогано прижився багаторічний депутат від партії «Батьківщина» Сергій Соболєв. Звичайно ж, він не може виходити за рамки теми, де не йшлося б про велич його господині.

Присутні і інші представники сучасної жиронди та політичного болота. Широко представлені і діючі депутати, котрі рекламують себе на таких видовищах, аби зайвий раз засвітитись з прицілом на можливі, навіть дострокові, вибори. Візуальний огляд цих фігурантів переконує, що більшість із них є постійними гостями цього видовища, причому значна їх кількість – висуванці партій, що чомусь вважаються депутатами, хоч і не вписуються в це поняття. Зафіксовано чимало, так званих, позафракційних, але про них дещо пізніше.

Основна тема розмов і виступів на подібному недавньому театралізованому зіб­ранні теж не виходила за межі все тих же виборів, – самореклама депутатів і чиновників на фоні критики діючої влади і Президента.

Всі ці «слуги народу» виступали з похвалою чи критикою існуючих виборчих систем, залишаючись симпатиками виборів за партійними списками. Варто зазначити, що особливо старались ті, котрі по десятку, а то і більше років протирали штани в парламенті, тому наполягали на повністю пропор­ційній системі виборів, без всякої там мажоритарщини. Було очевидно, що вони не бачать парламенту без себе­коханих, адже шансів пройти по мажоритарці у них просто не буде. Ось навколо цього і точилась словесна боротьба. Цікаво, що жоден виступаючий так і не вніс якихось пропозицій щодо перегляду виборчої системи.

Схоже, що ці персонажі слабо орієнтуються в тонкощах виборчих систем як таких, тому їх прагнення – будь­-що залишатись у партійних списках і грати роль депутатів.

Тим часом, у нашій державі так звана пропорційна система прижилась недавно. Її мета – зробити половину парламенту керованою, класово однорідною. Там мають зосереджуватись свої ідеї і закони, які їм подобаються. Варто підкреслити, що так звані пропорційники мають дуже умовний правовий статус, адже мають досить сумнівне походження.

По суті справи, у нас не існує структур, що могли б бути, в класичному розумінні слова, названі партіями. Це – спрощені клуби за інтересами, що прагнуть провести своїх представників до законодавчого органу в обхід демократичних традицій. Їх важко назвати політичними організаціями, оскільки вони не мають належних за змістом статутів, політичних програм, які опиралися б на певні верстви населення. Крім того, важко знайти в цих стандартних документах якісь нові, ще не використані ідеї і гасла. Тому на практиці йдеться про банальне копіювання одних і тих же заношених положень.

Ще раз зазначимо, що ніхто із говорунів так і не спробував довести переваги пропор­ційної системи шляхом її глибокого аналізу, наявних позитивних результатів та іншого. Схоже, що така соціально­політична невизначеність цілком влаштовує як керівників партій, так і їх висуванців.

Між тим, у пропорційній системі чимало такого, що не знаходить розумного пояснення. Можливо, десь за морями­океанами це вже відпрацьовано до тонкощів, але у нас виглядає вульгарно і карикатурно. Аналіз виборів за партійними списками розкриває дуже цікаві сторони цього процесу. Виявляється, що персонаж, який потрапив у парламент за партійним списком, насправді не є депутатом в класичному, логічному розумінні цього слова.

Саме більше, на що він мав би розраховувати – це на звання уповноваженого партії в парламенті. Тлумачний словник так визначає поняття депутат: «Депутатом називається виборний представник населення в постійно діючих органах влади». В нашому випадку – цього персонажа ніяка група населення не висувала, за нього не голосувала, наказів йому не давала, відкликати його не може.

Досить оригінально виглядає і процедура висунення кандидатів від партій, де на прохідні місця записуються, як кажуть, поза конкурсом найближчі родичі (сини Януковича, Пшонки, Азарова, нині діючих правителів), далі йде челядь, що крутиться в приймальних Президента, Кабміну, Верховної Ради, коханки, особисті водії та інші наближені особи. Інші місця, в залежності від престижності, продаються за великі гроші. Ті, що нажили неправедні гроші обкраданням держави і кому вкрай потрібна недоторканість – викладають від трьох до п’яти мільйонів доларів США, – що давно вже не є таємницею.

За законами про вибори 2005­2015 років претендент на місце у списку писав заяву керівництву партії, де погоджувався балотуватись по партійному списку, визнавав програмні положення партії, зголошувався працювати у фракції. Із змісту закону можна було здогадатись, що невиконання взятих на себе обов’язків могло привести до втрати парламентського мандату. Але однозначно це не було зафіксоване – тому, що кандидат на виселення з парламенту може зажадати повернення внесених ним мільйонів доларів авансу, що не завжди співпадає з можливостями керівництва партії.

Саме тому означені псевдодепутати безкарно трансформуються у позафракційні і йдуть у вільне плавання, хоч це суперечить навіть здоровому глузду. Саме позафракцїйність дедалі більше стає чимось буденним, звичним, якраз для середо­вища т. зв. партійних уповноважених. В цю категорію потрапила навіть Надія Савченко, що за свої діяння виключена з фракції партії «Батьківщина», але мандат не склала і продовжує діяльність, схожу на державну зраду. Нею вже зацікавилась Служба безпеки, але чомусь не розвінчують тих, хто, реалізуючи власний інтерес, забезпечили її появу у Верховній Раді України.

Позафракційними цілком обґрунтовано можуть називатись лише депутати­мажоритарники, яким ніщо не перешкоджає приєднатись до будь­якої фракції. Позафракційний статус партійного висуванця – фальшивий з самого початку, і такий висуванець має бути викинутий на політичний смітник історії.

Варто зазначити, що ругана­переругана мажоритарна система виборів все ж має свої переваги. Незважаючи на обивательські заяви про пряму покупку мандата, все виглядає дещо по іншому. Так, кандидати можуть витратити значні кошти на опосередкований підкуп виборців, окружних комісій, але виборча кампанія не втрачає свого представницького характеру. При всіх негативах організаційного характеру виборці знають в обличчя своїх кандидатів, спілкуються з ними, дають їм накази. Існуючі між виборцями і кандидатами прямі і зворотні зв’язки дозволяють контролювати поведінку останніх і ставити питання про їх відкликання. Те, що ці можливості нерідко ігноруються, не позбавляє населення права їх застосовувати.

Тим часом, так званого депутата­списочника неможливо відкликати – оскільки ніхто його не обирав, ні перед ким він не звітує.

Варто зазначити, що авторитет законодавчого органу України за 25 років нашої історії зазнав багатьох змін, нажаль не в кращий бік. Якщо перші роки процедура виборів за мажоритарною системою (а інших на той час ще не придумали) викликала підвищений інтерес, то поступово цей інтерес змінювався розчаруванням і байдужістю до формування та існування органів законодавчої влади.

Поява на політичній арені виборів за партійними списками не стала інструментом впливу населення на діяльність парламенту. Останній почали використовувати для задоволення потреб скоробагатьків, олігархічних кланів. Власне, депутатство стало надійним прикриттям для протиправних діянь, можливістю уникнути відповідальності.

Доречи, в прагненні звільнитись від мажоритарки автори нового закону пішли навіть на підміну основоположних норм Конституції України відвертими підробками.

Так, у ст. 4 Закону «Про вибори народних депутатів України» йдеться, що вибори депутатів є прямими: «Громадяни України обирають депутатів безпосередньо шляхом голосування за кандидатів у депутати, включених в виборчі списки партій (блоків)».

Але перед «безпосереднім» обранням депутатів їх уже «обрали» шляхом включення у виборчі списки, як водиться, не порадившись з виборцями… Де тут так звані прямі вибори, коли в списки керівництвом партій включено 225 нікому не відомих фігурантів? За кого з них прямо і безпосередньо голосують виборці? Це безпардонне попрання ст. 71 Конституції України, яка проголошує, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Тобто, псевдозаконодавці не тільки підмінили норму Конституції, але і порушили принцип Верховенства Права! Є всі підстави стверджувати, що впровадження єдиної пропорційної системи виборів поставить остаточну крапку на принципах виборності як таких.

Події політичного життя показують, що парламент поступово перетворюється у якийсь комерційний східняк, коли на табло реєструється 250­270 депутатів, а в залі присутні, щонайбільше, сто чоловік. Інші – в робочий час вирішують свої комерційні питання, а за них голосують сусіди. Це давно стало тяжкою хворобою, ліки від якої поки що не знайдено. Може, саме тому у свій час через парламент проведені злочинні програми роздержавлення, а точніше – розкрадання державного майна, реорганізацїї сільського господарства, від яких наша держава не може оговтатись і сьогодні. Це був свідомий підрив економічних устоїв держави, знищення сільського господарства, а заодно і ліквідація села, як такого.

Так тривалий час і співіснують, самі по собі, злиденне населення України і її парламент, зі своїми окремими інтересами і двірцевими таємницями. Навколо Києва виростають нові царські села, де депутати і корумповані чиновники збудували свої палаци, ізольовані від світу стальною огорожею, охороною, вважаючи себе богообраними…

Тому громом серед ясного неба стало запровадження електронного декларування доходів депутатів і високих державних чиновників. Після шаленого опору, новела була прийнята, а її результати розкололи суспільство на два протилежні береги – купку розжирілих багатіїв – і масу знедоленого народу, що ледве зводить кінці з кінцями.

Дико виглядають готівкові запаси гривень, доларів, що обраховуються вже не тисячами чи мільйонами, а кубометрами із опечатаних пачок грошових знаків, десятки кілограмів дорогоцінних металів та прикрас, колони дорогих автомобілів та десятки розкішних квартир. Вкрадене майно і кошти ці нувориші для безпеки передавали своїм дружинам, дітям, родичам, переадресували в офшорні зони, тобто жили наче в окупованій країні!

Але навіть в цьому водовороті вони продемонстрували не тільки надзвичайну жадібність, але і низький інтелектуальний рівень. Як виявилось, вони мають слабке уявлення про власність як таку, про її трансформацію. Тому їм здається, що «переписування» мільйонних вартостей на близьких і родичів є надійним їх збереженням. Вони помилились, адже розпорядитись власністю може тільки власник через дарування, спадщину та інше. При вельми сумнівному статусі «держателя цінностей», отримувач їх не стає власником, і фіскальна служба вправі пред’явити йому будь­які претензії. Це якщо така служба в державі існує…

З розкриттям е­декларацій населення зрозуміло, що так званий законодавчий орган по суті не служить суспільству і народу. Нажаль, учасники Революції Гідності помилково спрямували свої основні зусилля лише на Януковича, хоч, як виявилось, головне зло зосереджувалось саме в парламенті, який вийшов із революційних розборок фактично без втрат.

Якось загадково з’явився «Опозиційний блок», де об’єднались запеклі вороги України, які саботують роботу парламенту. Але ж якось вони просочились у владу, а це відбулось не без використання злочинних оборудок. Чому ж на це так незграбно реагує влада, що мимоволі створює для цих пособників московитів режим сприяння?!

В післяреволюційний період були створені структури типу НАБУ та НАЗК, однак вони набувають все більш декоративного характеру. Незважаючи на прийняті закони про конфіскацію майна при незаконному збагаченні, санкції фактично не застосовуються. Так звана судово­правова реформа звелась до вилучення із суддівського середовища якоїсь сотні­другої найбільш одіозних персонажів, тоді як інші, а їх тисячі, продовжують займати свої посади. Це вони саботують розгляд справ проти вбивць демонстрантів на майдані, нерідко випускаючи їх на підписку про невиїзд, після чого ті зникають за кордонами.

Абсолютно очевидно, що ситуація в судочинстві не зміниться, поки посада судді буде предметом торгів. Лише впровадження всенародного обрання суддів поставить їх під кон­троль громадськості, перетворить у реальність право їх відкликання. А поки чимало злочинців керують державними справами, тому вельми актуальним залишається визначення Максиміліана Робесп’єра, одного з вождів Великої Французької революції:

«Сьогодні у Франції залишилось всього дві партії: народ і його вороги».

Аналогічна ситуація склалась і в Україні. Різниця тільки в тому, що французи оперативно винайшли ліки проти такого страшного захворювання – вони створили Комітет громадського порятунку, включили на повну потужність гільйотину і врятували Францію від іноземного вторгнення.

Нажаль, у нас нічого подібного не спостерігається, тому наших бійців безкарно вбивають загарбники­московити, а ми молимось на фіктивні Мінські угоди і не стріляємо у відповідь! Україна продовжує деградувати, але якобінці у нас чомусь не з’являються, внутрішня контрреволюція міцно тримає в руках важелі управління державою. З величезними зусиллями іноді вдається прихопити патентованого злочинця (див. справу Насірова, Онищенка, Мартиненка), але тут розпочинається таке, що забезпечує їм, як мінімум, втечу за кордон.

Як знайти вихід із становища, що склалось? Може просто використати досвід французької революції, адже наша, українська революція, не закінчилась. Вона не вирішила основних питань передачі влади в руки народу. Продажний, некомпетентний парламент мав бути розпущений, а його керманичі – притягнуті до відповідальності. То чи існують сьогодні об’єктивні умови для продовження революції? Так! Поглиблення політичної і економічної кризи, триваюча агресія загрожують самому існуванню держави. Революція має тривати, але вже без м’якотілості і всепрощенства, так властивих українцям.

Микола Бесараб,

голова Дніпропетровського
обласного об’єднання громадян
«Громадський Контроль. Оновлений»,
Заслужений юрист України

 

1240

Ошибка в тексте? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить о ней редакции.

Сообщить об ошибке

Пожалуйста, используйте эту форму для коррекции ошибок.
Если вы хотите связаться с нами по другому вопросу — напишите нам.