Мы говорим то, о чём молчат другие Мы говорим то, что вы хотите слышать Мы говорим то, что вы должны знать

Политика


Олесь Доній: «Незалежність Україні у 1991 році не подарована, її героїчно виборювали століттями»

09.09.2017 10:03:00

«Треба думати і діяти. А той, хто здатний думати і діяти, діяти не так для себе, як для нації, неодмінно прийде до правильних висновків. А значить – і до правильних дій…»

24 серпня 1991 року – дуже значуща пам’ятна дата для України. З досвіду років, що минають, мало які події, а тим більше події історичні, залишаються незмінними у сприйнятті суспільства в цілому і кожної людини зокрема. Час розкриває приховані мотиви вчинків і висловлювань, руйнує начебто усталені в свідомості міфи та уявлення. Та все ж є події, значення і пафос яких не вдалося здолати всемогутньому часу. Одна з таких подій – акція студентського протесту в жовтні 1990 року. Спілкуємося з одним з її очільників, з бувшим народним депутатом Олесем Донієм.

Студентська предтеча

– Ще у столиці радянської України, у 1990 році, у самому центрі на голодування вийшло студентство. Чому, на Вашу думку, тодішня влада не розігнала протест?

– Було кілька факторів першопочаткового успіху:

1. Ми готувалися в абсолютній конспірації. Наприклад, для проведення переговорів iз потужним Студентським братством Львова, щоб долучити їх до акції, ми використали зустріч у Вільнюсі (Литва), і потім за кілька місяців підготовки не зробили жодного телефонного дзвінка один од­ному.

2. Ми вирахували засланця КДБ у нашій структурі (УСС) і вивели його з керівництва.

3. На той момент КПРС і КДБ ще не усвідомили потужностi студентського руху і поставилися до того менш серйозно, аніж до акцій Народного Руху.

4. Міліція потребувала вказівки «бити і розганяти» з самого верху. Такої вказівки 2 жовтня не було (а от, наприклад, 7 листопада 1990 р. така вказівка була, і нас жорстоко відгамселили кийками, коли ми вночі зупиняли останній військовий радянський парад у Києві).

5. Зрештою, президія Київміськради, де на один голос була перевага у «демократичних сил» на чолі з Олександром Мосіюком, уночі з 2 жовтня на 3­тє визначила чотири площі в Києві, де можна проводити несанкціоновані акції, фактично тим самим легітимізувавши нашу акцію.

– Як реагувала міліція на таку акцію?

– Уся вулиця Інститутська, коли ми вийшли на Площу Жовтневої революції (нинішній майдан Незалежності) була заставлена автобусами з міліцією, мабуть, по 10 міліціонерів на одного студента. Їхні керівники кричали й погрожували. Та ми діяли згідно з планом. І, як тільки почало сутеніти, я віддав команду розставити намети.

Ми це зробили за 2­3 хвилини, міліція не встигла оговтатися.

– Однією з вимог було захоплення Верховної Ради – єдиний пункт, який не був реалізований. Чому? Не вистачило радикальних настроїв у студентів?

– Захоплення ВР – це один iз технологічних засобів, який я прописував заздалегідь. Адже за кілька місяців до акції я розписав і розбиття наметового містечка на площі Жовтневої революції, і перекриття Хрещатика, і так звані окупаційні страйки, тобто захоплення університетів, і, зокрема, захоплення ВР.

Оскiльки окрім мене цю інформацію знали лише двоє інших активістiв студентського руху, то ніхто інший з наших організацій про наступні акції не знав. Лише такою конспірацією ми добивалися успіхів. Саме тому нам вдалося перекрити Хрещатик, захопити червоний корпус університету Шевченка.

Про захоплення ВР я повідомив за 15 хвилин до того, як наша колона доходила до самої будівлі, тож інформація не встигла дійти, і наш актив прорвав міліцейський заслін і відразу посідав на майданчик біля Верховної Ради.

Та на той момент і цього було достатньо. Бо для того, щоб влада дала нам годину прямого ефіру на телебаченні, я повів колону на захоплення червоного корпусу (до речі, в колоні теж ніхто не знав, куди я її веду).

А коли влада дала нам годину прямого ефіру, то це була їхня помилка, бо ми вп’ятьох озвучили п’ять наших вимог iз телеекрана, і наступного дня до студентського страйку були готові долучатися не лише студенти інших міст, а й робітники iз заводів і фабрик усієї України. Влада була змушена прийняти наші вимоги.

«Кожен з елементів ми брали з досвіду інших країн»

– Наскільки ефективнi є подібні революції для України?

– Після Студентської революції на граніті нашу технологію (намети на майдані Незалежності) і масові акції протесту кілька разів повторювали в Україні. Дворазово (Помаранчева революція і Євромайдан) це призводило до формальної зміни влади.

Та влада опинялася не у тих, хто був на Майдані, а у тих, хто був на «сцені Майдану». Тож технологія для тиску на владу, яка нами свого часу була апробована, успішна.

Але відмінність у тому, що під час Студентської революції на граніті ми і придумали самі акцію, і нею керували, і самі вимоги писали, і самі вели переговори, самі доводили до логічного завершення. Бо ми мали власні структури – Українську студентську спілку і Студентське братство.

Під час наступних революцій героїчні й жертовні народні виступи, по суті, використовувалися частинами політичних еліт.

– Чому каталізатором суспільно­політичних процесів в Україні вже вдруге стала молодь, студенти?

– Міф, легенда, згадка, що студенти можуть навіть міняти владу в Україні, спонукали кілька десятиліть молодь в Україні до активності. Та на відміну від Студентської революції на граніті, студенти більше ніколи не керували революціями. Енергію молоді і студентів, їхній романтизм і героїчний запал в подальшому вдало використовували політсили. Бо більше студенти ніколи не мали власних впливових і організаційно довершених структур.

– Як на Вас особисто вплинуло те студентське голодування?

– Свій вибір я зробив ще в школі – боротися за Незалежність України. Я очікував, що процес боротьби буде набагато довшим, аніж до 1991. Тож природно, що і весь подальший час займався боротьбою за українську національну ідею: своїми культурними, політичним, громадськими, журналістськими проектами.

Найвдалішими своїми проектами вважаю культурні: мало хто в Україні провів стільки літературних і музичних акцій і фестивалів, як Мистецьке об’єднання «Остання барикада» (разом iз Ксенією Коробчук), яким я керую. Ми проводили українські фестивалі і акції в Одесі, Криму, у Гуляйполі, у Харкові, в Ірпені, у Житомирі.

Я започаткував «Безкоштовні курси української мови», відкривав перші україномовні клуби «Остання Барикада» в Києві та Харкові (разом iз Тетяною Доній), випускав українські аудіодиски, книги, літературні журнали.

– Про яку державу мріяли студенти у 1990­му? Очікування хоч трошки справдилися?

– Українська держава була ідеалізована в мріях. Відчувши себе українцем у середніх класах школи, у старших класах, я вже чітко для себе визначив, що головна мета життя – здобуття Незалежності України.

Бо українська нація зазнає щодо себе несправедливості. Тож у мріях українська держава означала справедливість для кожного. Таку собі романтичну утопію. Розуміння, що нашою боротьбою скористалися політично­економічні клани, які використовують державу для власного збагачення, а не як засіб для побудови справедливого суспільства, прийшло пізніше.

– Із часів студентського протесту активно почали вживати слово «Майдан». Чому в 90­му обрали саме те місце проведення акції, де вона проходила?

– Площу Жовтневої Революції обрали не ми. На той момент у Києві там уже постійно вирував своєрідний Гайд­парк, тобто місце, де збиралися українські активісти для агітації. Залишалося придумати технологічні засоби донесення інформації і кращої самоорганізації, тобто – наметове містечко, сувора дисципліна, структурованість, перекриття руху транспорту, пікети, загальний страйк і т.д. Кожен з елементів ми брали з досвіду інших країн.

Розкладачки були на площі Тяньаньмені в Китаї, намети використовуватися в кількох країнах, наприклад, у Болгарії. Пов’язки на головах – це ще з підручників з історії Китаю, «окупаційні страйки» долетіли до нас iз Польщі. Масові акції – з «оксамитових революцій» Центральної Європи.

Ми відчували себе часткою тієї Європи і тих «оксамитових революцій», тому і діяли відповідно.

«Незалежність упала з неба» – це московська теза»

Багато хто вважає, що Незалежність дісталася нам зовсім просто, сьогодні ми її захищаємо…

– Не лише студенти виборювали Незалежність. Україна виборола Незалежність. До нас на її вівтар тисячі українців поклали свої голови. Теза, що «Україні подарували Незалежність», що «Незалежність упала з неба» – це московська теза.

Вона образлива для сотень тисяч українських патріотів, які поклали голови за цю Незалежність. І наша боротьба була лише частинкою цієї загальної боротьби України і українців за Незалежність. Тому так, я можу стверджувати, що Україна свою Незалежність виборола.

– Після останнього Майдану країна вже втратила Крим та зараз ризикує остаточно втратити схід. Багато хто звинувачує керманичів держави у безхребетності та «домовляннях» замість рішучих та радикальних дій.

– Коли лише Росія намагалася провести свій «псевдореферендум» у Криму, і, незважаючи на наполегливі рекомендації тодішнього голови ВР «не виїжджати з Києва», я поїхав до Криму і 9­10 березня об’їхав там і військові частини, і українські, і кримськотатарські громади. Я був останнім з українських депутатів, хто був у Севастополі.

По приїзді я зробив доповідь iз трибуни Верховної Ради, де вимагав негайно закрити кордони з Росією, не впускати з Росії чоловіків 18­55 років. Я попереджав, що Росія піде далі і нам негайно слід вжити заходи безпеки.

Тодішні голова ВР, міністр оборони, керiвник Прикордонних військ стверджували, що «кордони міцні як ніколи», і що я «нічого не розумію». А тоді можна ще було не допустити війни на Донбасі. Безвідповідальна політика тодішнього керівництва призвела до втрати частини території і тисяч смертей. Але про це ж ніхто не хоче й чути.

– Чому так стається, що революції роблять і перемагають у них одні, а приходять до влади інші? Часом ті, які до революції стосунку не мали.

– Суттєва відмінність Студентської революції на граніті від Євромайдану – це те, що під час Студентської революції ті, хто її замислював, нею і керував, і ставив політичні вимоги.

Для того, щоб наше покоління не допустити до політики, влада задіяла різні механізми.

Спочатку студентські організації були посварені по лінії Київ­Львів (до цього була залучена агентура КДБ), потім Верховна Рада спеціально прийняла рішення, щоб ми не мали права балотуватися до ВР, піднявши віковий ценз до 25 років. Причому проголосували за це як Компартія, так і «опозиція» – Народний рух України. Ми несли небезпеку до влади.

Під час революції і Євромайдану революційну енергію мас використовувало керівництво політичних партій (яке в Україні, на жаль, через економічну ситуацію перебуває в залежності від олігархічних кланів).

Тому постійно казав, що найбільшою нашою помилкою під час останнього Євромайдану було те, що на Майдані не створена структура, яка була б спроможна як чинити опір попередньому режиму, так і контролювати наступну владу.

Я про це казав iз трибуни ВР неодноразово ще за два роки до Майдану: нам необхідно створювати структуру на кшталт польської «Солідарності», литовського «Саюдісу» тощо. Та, очевидно, суспільство до цієї ідеї досі не готове.

– Після Революції гідності багато хто казав, що не за це стояв Майдан. Що ми власноруч привели олігархів до влади, а вони, у свою чергу, дозволили Росії почати тут війну…

– На Майдані були різні люди. І ті, хто так зараз говорять, нехай спитають у себе, а чому вони не були готові створювати структури без олігархів? Висувати власних лідерів?

Заздрість і небажання допомагати один одному сприяють тому, що на плечах патріотів до влади приходять ті, хто має більше коштів.

А до влади вони приходять iз тією метою, щоб ці кошти ще збільшувати. Тож із внутрішньою заздрістю слід боротися. Слід навчитися цінувати тих, хто робить щось корисне для нації. Інакше вашою діяльністю постійно буде користатися хтось нахабніший і цинічніший.

– Чи буде ефективним наступний Майдан? Чи зможуть люди вийти на площу після кривавих подій та розстрілів?

– Майдани як потужні героїчні вибухи не бувають щомісячними. Адже люди не можуть жити постійно в стані революцій. Накопичується фізична і психологічна втома. Має відбутися хоч мінімальна ротація поколінь від Майдану до Майдану. Та проблема не у відсутності чергового Майдану.

Українська нація демонструє, що вона готова до героїчних вибухів (якими і є майдани). Питання не в одноразовому героїзмі. Для успіху нації має відбутися світоглядна Реформація. Нації потрібне перезавантаження світогляду. Інакше не буде перезаватаження влади.

– Що може стати останньою краплею?

– Цих «крапель» вже було стільки, що вистачило б на добрий ставок. Брехня, таємні домовленості з Путіним, особисте збагачення можновладців – це давно було б приводом для імпічменту в нормальній європейській країні. Та нація відчуває зараз ще більшу загрозу від Росії, тому не готова боротися на два фронти. Чим влада вдало маніпулює.

Якщо ми змінимо пріоритети у виборі цінностей, тоді зможемо і обирати порядних й ідейних людей на виборах. Поки що вибори дозволяють закріплювати панування кланів. Так запитаймо самих себе: голосують же на виборах звичайні українці? То, може, досить піддаватися на маніпуляції коштів і медіа?

Варто визначити, що таке добре і що таке погано. За тих, хто бреше і краде, не треба голосувати. А й досі ж голосують. І такі голосування за брехунів і крадіїв перекреслюють всі здобутки майданів.

Тому треба думати і діяти. А той, хто здатний думати і діяти, діяти не так для себе, як для нації, неодмінно прийде до правильних висновків. А значить – і до правильних дій.

Дар’я Бавзалук

963

Ошибка в тексте? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить о ней редакции.

Сообщить об ошибке

Пожалуйста, используйте эту форму для коррекции ошибок.
Если вы хотите связаться с нами по другому вопросу — напишите нам.