Мы говорим то, о чём молчат другие Мы говорим то, что вы хотите слышать Мы говорим то, что вы должны знать

Политика


Війна і мова Нації

06.10.2017 16:54:13

Хіба МИР не вартий тих деяких незручностей, подолання спротиву і саботажу, які чекають нас на цьому шляху?

Війна. Хто може сказати, що є в житті щось важливіше, ніж припинення війни! Той, хто живе поряд з нею, скаже вам, що це – те саме, як життя, як здоров’я дітей, як щастя і спокій. Тому що війна забирає все це в одну мить, одним снарядом, що впав на подвір’я, однією розтяжкою в посадці біля ставка, де купаються діти, однією випадковою кулею, прилетівшою невідомо звідкіля.

Усі думають, як припинити війну, бо коли вона нарешті закінчиться, тільки тоді можна думати про якесь майбутнє. Та мало хто вірить в те, що сам може на це якось вплинути, змінити хід подій, повернути історію на мирний шлях. Хіба що добровольці та волонтери вірять в те, що якщо ворога розбити і знищити, то війна закінчиться. Та мабуть і вони розуміють, що з таким ворогом, як у нас, це буде дуже не скоро і непросто. То що ж робити? Наша відповідь одна – думати і діяти.

Спочатку давайте згадаємо,  а що таке війна, кому і навіщо вона потрібна? Історія вказує, що війни були завжди, та і взагалі, історія людства – то історія воєн. Ще з часів родово­-племінного укладу і до сього дня сутністю і метою будь­-якої війни залишилося завоювання, або захоплення, або анексія, або як завгодно називайте, головного ресурсу на Землі – території, площі, спочатку суходолу, а потім і площі води.

На суходолі, там, де жили люди, завоювання завжди складається з двох етапів. Спочатку на землю, де живе корінний етнос, який має свою мову, свою культуру, свою релігію, свою провідну еліту, приходять озброєні люди, – неважливо, чи це банди, як варяги Рюрика, конкістадори, чи казаки Єрмака, чи це величезні армії персів Дарія, казахів Чингіз-­Хана, чи французів Наполеона, – і захоплюють територію. Якщо корінний народ чинить спротив, тоді відбуваються бої і битви, загарбники чинять звірства і масові вбивства, щоби зламати опір.

Якщо захоплення відбувається за допомогою обману, підступної зради, як це було у випадку з так званим «приєднанням» України до Московії, тоді масових репресій може і не бути, але обов’язково відбувається знищення місцевої еліти. Аристократів, інтелігентів, духовенства, заможних громадян, – їх або фізично ліквідують, або примушують до зради свого народу. Цей перший період, зазвичай не довгий, від кількох місяців до десятків років.

І ось після цього настає другий період окупації, набагато довший, складніший, але не менш кривавий і жорстокий. Його метою є перетравлення захопленого народу, створення з нього слухняної отари, не здатної до опору, яку можна експлуатувати і грабувати вічно. Держава, яка утворюється в результаті такого перетворення, стає імперією, ідеологією якої є шовінізм народу­окупанта.

Механізм такого перетворення приблизно схожий в усіх країнах і народах. Спочатку по всій захопленій території розосереджуються військові гарнізони агресора. Потім для управління організовуються адміністрації різних рівнів, для чого з метрополії присилають тисячі чиновників. Ясна річ, мовою управління є мова окупанта.

Наступний етап – знищення або приєднання місцевої релігії. Далі створюється система освіти мовою чужинців. Якщо переможений народ є культурно більш розвинений, як це було з Україною, тоді вчителів і священників, що погоджуються на співпрацю, вивозять до Москви, тих що не погоджуються – до Сибіру. На їхнє місце привозять носіїв культури народу­агресора, і так запускається процес асиміляції корінних мешканців.

Раніше цей процес займав сотні років, тому, що хоча в містах процвітали осередки культури окупантів, в сільській місцевості зберігалася рідна етнокультура, і, відповідно, війна продовжувалася.

Так було до тих пір, доки не настала епоха інформаційних технологій. В кожний дім, де з’явився приймач або телевізор, прийшли чужинські серіали та шансон. Етноцид отримав новий потужний поштовх.

А тепер давайте подивимося і проаналізуємо російсько-українську війну. Вона відбувається вже майже чотириста років, і, не дивлячись на всі зусилля окупантів, українці до недавнього часу все­таки вперто противилися асиміляції. Хоча ми втратили українські етнічні території на Кубані та в Польщі, ще тридцять років тому на більшості території України панувала українська мова. Звісно, панувала вона в селах, невеликих райцентрах і в містах центральної і західної України. Столиця і великі промислові центри Сходу і Півдня були тотально зросійщені.

Здавалося би, що після отримання незалежності в дев’яносто першому році першим кроком новонародженої нації повинно бути відновлення української мови на всій історичній етнічній території українського народу, як це в свій час зробили Чехія, Литва, Естонія та інші нації, які стали незалежними після Першої Світової війни. В умовах ослаблення і розпаду комуноросійської імперії СРСР це і було би головним запобіжним заходом проти майбутньої агресії нашого довічного ворога.

Та не сталося, як гадалося. Владу в країні зберегли в своїх руках комуністи, які нічого, як красти і вбивати, добре не вміють робити. Їм не потрібна була міцна національна держава, в якій живе народ, свідомий свого права на володіння і управління своїми багатствами. Людей підступно і вміло обдурили і спритно перетворили комуно­совкову УРСР на комуно­олігархічну псевдоУкраїну, в якій і далі домінувала мова російських окупантів.

Далі почалася активна фаза державного будівництва, яку очолили російськомовні представники старого партійно­господарського апарату, а також новонародженого класу олігархів, які своїм головним завданням вважали перерозподіл державного майна на свою користь. Типовими представниками такого керівництва були Леонід Кучма та Павло Лазаренко. Ваучерна приватизація, взяття під контроль бюджетних потоків, державних підприємств­монополістів, дерибан енергетичної галузі. Питання мови, культури, національної ідентичності тільки заважали використовувати слушний момент для тотального пограбування України. Сфера національної безпеки була перетворена на інструмент боротьби з конкурентами.

Прийнявши в 1996-­му нову Конституцію, комуністична більшість у Верховній Раді зробила українську мову державною, але не обов’язковою у використанні. В результаті, державна мова не стала мовою держави, освіти, культури та загалом всієї публічної сфери. Так було забезпечено продовження війни.

А в цей час Російська Імперія почала оговтуватися від удару. Переживши дефолтну кризу, московська бюрократія почала шукати собі нового царя. Сівши на трон, цар зробив те, чого завжди прагне московський народ – розпочав війну. І мета війни стара як світ – приєднання земель і перетравлення поневолених народів в єдиний «Русскій мір».

Спочатку кривавою різаниною повернули в «лоно матушкі Рассіі» Ічкерію-­Чечню. Далі – Придністров’я, Абхазія, Осетія, вторгнення в Грузію. І от знову настала черга України. Привід придумувати не прийшлось. Випробуваний ще Гітлером і Сталіним, все той же захист «русскаязичнава насєлєнія». І поїхали танки, полетіли снаряди, полилася кров.

А як же ми, українці? Що ж ми собі думали? Куди дивилися?

А нікуди ми не дивилися. Нічого ми не думали. Спали собі, поки ворог не спав.

Колись один з найвидатніших державних діячів усіх часів промовив істину, яка звучить так: «Націю творять – учитель в школі, священник в церкві і фельдфебель в армії». Так от, в Україні російськомовні викладачі, російськомовні офіцери і московські попи не націю будували, а готували чергове вторгнення загарбників. Тепер покликана ними війна руйнує Україну, висмоктує людські і матеріальні ресурси, забирає у нас головне – надію на добре майбутнє.

То що ж нам робити? Тікати, щоб на Богом даній нам землі жили інші люди? Чи розчинитися серед окупантів і перетворитися на манкуртів? ТА НІ! МИ БУДЕМО БОРОТИСЯ! А дорогу до перемоги нам вказує все той же Отто фон Бісмарк. Україномовний вчитель у школі, україномовний офіцер в армії і український священник в церкві повернуть українцям Україну.

Так, це не буде швидко. Так, це не буде просто. Але нам світять приклади інших націй, які успішно пройшли цей шлях.

Коли дружня нам сьогодні Литва у 1918­-му році отримала незалежність, менше ніж 18% населення нинішньої території країни розмовляли литовської мовою. У 1991­-му, при відновленні державності, було вже трохи більше 50%. Нині в успішній, заможній, мирній Литві литовська мова займає абсолютно домінуючі позиції в усіх сферах публічного життя нації.

І таких прикладів дуже багато. То який же механізм перетворення совково­олігархічної спадкоємиці УРСР на національну державу українського народу – Україну? Починається все, як завжди, з політичної волі. Але не волі олігархів, президента чи уряду. Починається все з волі українців – титульної нації, засновників держави, якій ми дали своє ім’я. Ми повинні домогтися прийняття низки законів, а в майбутньому і нової Конституції, які би однозначно, без будь­яких обхідних трактувань, визначали Україну як державу Українського Народу.

Відповідно, цими законами повинно бути зафіксовано, що українська мова є єдиною і обов’язковою у використанні у всіх сферах публічного життя, а саме: в державному управлінні, місцевому самоврядуванні, освіті, культурі, засобах масової інформації, сфері обслуговування та інших. Найперші до прийняття – це закони про Мову, про Освіту, про Громадянство, а також про державну службу та місцеве самоврядування. Результатом обов’язкового та безумовного виконання цих законів, як показує досвід Чехії, Латвії, Естонії, Литви, Ізраїля, Ірландії та багатьох інших країн, стане зникнення із повсякденного спілкування мови народу­окупанта і, відповідно, підстав для подальшої агресії з боку войовничого сусіда.

Так, на це піде 10­-20 років, залежно від того, як нам, українцям, вдасться згуртуватися і усвідомити надважливість цих заходів. Але нагородою для України і українців буде МИР! Хіба це не достойна мета для боротьби? Хіба МИР не вартий тих деяких незручностей, подолання спротиву і саботажу, які чекають нас на цьому шляху?

Хтось скаже, що це надто довго і надто складно. Що нам достатньо дочекатися смерті Путіна, і все стане на свої місця. Що головне – це подолання корупції, а якою мовою розмовляють «разніци нєт, ліш би человєк хороший». Та ні, шановні. На місце нинішнього царя прийде інший. І не факт, що він буде кращий, добріший і навіть розумніший. Він може бути ще жорсткіший і хитріший, і це найбільша вірогідність. А головне – не зникнуть підстави до війни. Вони так само вважатимуть нас частиною «русскава міра».

По друге, корупція – це органічна складова російського менталітету. Принцип «роздачі волостей в кормлєніє», як принцип використання державної посади для особистого збагачення, закладений в основу Російської імперії ще з часів перших князів. Корупція, грабунок власного народу і експлуатація природних ресурсів величезних територій – це і є «русскій мір».

Тож, браття українці, до справи! Перший бій, який на нас чекає – закон про освіту, стаття 7, пункт 1. Приховані агенти Кремля вписали в ньому державну гарантію навчання мовами національних меншин. Здогадайтеся, мовою якої меншини зараз викладається в більшості навчальних закладів? I завдяки цьому пункту тотальна русифікація продовжиться і надалі, а з нею і війна. Ми зобов’язані добитися виключення цього ганебного формулювання і залишити трактовку, прийняту в усіх цивілізованих країнах, а саме: гарантування національним меншинам вивчення рідної мови.

Другий іспит, який повин­на витримати Нація, це закон про мову. Щоби стати повноцінною політичною спільнотою, ми зобов’язані примусити парламент прийняти такий закон, який поставить українську мову, як державну, єдино можливою для використання в усіх, без винятку, сферах публічної діяльності держави і життя суспільства. Цей закон повинен зробити використання державної мови обов’язковим і безумовним.

Будь­я-кий чиновник, службовець або працівник, який отримує хоч одну гривню від держави чи місцевої громади, під час виконання службових обов’язків зобов’язаний користуватись виключно державною мовою. А вдома – хоч китайською. Також, цим законом повинно бути передбачено суворий контроль і система покарання за недотримання вимог. Зокрема запроваджена мовна інспекція, комплектація якої контролюється громадськістю.

Якщо нам, українцям, вдасться надихнути депутатів прийняти саме такі закони, тоді років через десять рідна, співуча, солов’їна, а головне – державна мова повернеться в ті міста і села країни, в яких вона майже зникла, ми переможемо в середині себе «русскій мір», і, можливо, ще через років десять закінчиться війна, яка вже майже чотириста років рве нашу землю і знекровлює нашу Націю.

Сергій Карноза

638

Ошибка в тексте? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить о ней редакции.

Сообщить об ошибке

Пожалуйста, используйте эту форму для коррекции ошибок.
Если вы хотите связаться с нами по другому вопросу — напишите нам.