Мы говорим то, о чём молчат другие Мы говорим то, что вы хотите слышать Мы говорим то, что вы должны знать

Общество


Земля спотикання

18.10.2017 18:04:05

На ділі бійці­-захисники Вітчизни нині не отримують земельні наділи, а там і тут відвойовують їх для себе.

Тему і сюжет цієї публікації доволі несподівано підказало знайомство з Дмитром Чалим, який у Дніпровському – сільському навколо обласного центру – районі очолює осередок ветеранів Афганістану. Сьогодні для молодих віком приходиться нагадувати, що так називається організація воїнів строкової служби колишньої Радянської Армії, яких у далеких 80­-х роках минулого століття тодішній комуністичний СРСР посилав виконувати «інтернаціональний обов’язок» в «дружню» ніби Республіку Афганістан. Серед них був і 19­-літній призовник Дмитро. В обл­військкоматі відібрали його у повітрянодесантні війська, котрі базувалися аж в Узбекистані. А через півроку Чалий і опинився у пекучому гірському Афганістані. У роті, якій довелося блокувати постачання душманам зброї, провізії та наркотиків «дорогою смерті» – від кордонів з Пакистаном до Кабулу. Не раз потрапляв Дмитро у «перепалки». Поки ворожі кулі не прошили його тіло наскрізь. На щастя, виявилися не смертельними, та лікуватися однак довелося у реанімації і по шпиталях, переживши сім операцій, півтора роки.

Сьогодні ж цього уже в літах чоловіка обставини покликали на інший не менш неправедний, як він говорить, фронт. Навіть не на фронт, докидає, а на «лінію розмежування», по один бік якої – діячі теперішньої влади, а по іншій – потерпаючи від їх як мінімум байдужості, насправді ж і від сваволі. Сталося це тому, що пригадалося Дмитру, не міг він того забути, як у Радянському Союзі зустрічали воїнів­«інтернаціоналістів» – на словах героїв ніби, якими пишатися треба і віддавати належне, одначе на ділі тим з них, хто потребував допомоги, часто й густо кидали межи очі: «Ми вас туди не посилали!».

– А ось тепер я раптом збагнув, – говорить Дмитро Чалий, – що практично в аналогічному підступному становищі, як у пастці, сьогодні перебувають, – хто б ви думали? Учасники антитерористичної бойні на Сході України, яких уже незалежна Україна покликала зі зброєю в руках боронити її цілісність.

Справа у тім, що тим з них, кому вдалося повернутися додому живими, держава, як відомо, наобіцяла у власність земельні ділянки. На безплатній основі. Як під житлову забудову, так і для городництва або садівництва та для ведення особистих селянських господарств. В останніх випадках до 2 гектарів на брата. Але виявилося, що мати право одержати ділянку і одержати її на ділі – різні речі, про що вголос майже ніхто не говорить. Ось у селах Дніпровського району наразі проживає 653 учасника бойових дій на Донбасі. Для кожного земля не просто не зайва, а бажана – згодні? Ось тільки у Сурсько­-Литовському, приміром, мешкає нині 44­-ри атошники, і практично кожен подав заявку на ділянку.

Як думаєте, сільрада наразі, уже і в статусі об’єднаної громади, змогла зарадити своїм хлопцям? Та ні ж! Її все ще, – зітхає тут сільський голова Григорій Андреєв, – не наділяють повноваженнями контролювати землі за межами своїх населених пунктів. Обіцяти – обіцяють, але коли – не відомо. Відомо, що «не зараз». Чи не на ті часи відкладають, коли розпоряджатися уже й нічим буде?

– Заявки військовослужбовці, які виконували чи виконують й понині свій обов’язок по здійсненню антитерористичної операції на Донбасі, – пояснює Дмитро Чалий, – хоч і подають у районні управління Держгеокадастру, тобто за місцем свого проживання, одначе рішення про виділення ділянок виносить винятково його обласне управління у Дніпрі.

Існує, правда, каже Дмитро Володимирович, Єдине вікно допомоги у цім ділі, завдання якого – сприяти належно готувати усі необхідні документи. Та якщо покласти руку на серце, швидше для того це вікно і діє, щоби захищати «прохачів» від бюрократичних витівок і усіляких інших «каменів спотикання». Яких вистачає. Часом складається враження, ніби або «багато вони хочуть», або «розраховують на блюдечко з голубою каймою ці вояки».

– Якщо хочете знати, – продовжує Чалий, – ще недавно дев’ять з кожних десяти атошників, котрі подавали клопотання на безоплатну ділянку землі, в обласному управлінні Держгеокадастру відмовляли одразу уже на порозі при першому їх там появленні…

Чуєте? Більше того, з цієї причини, каже Дмитро Чалий, виникав конфлікт між керівництвом обласного Держгеокадастру і працівниками Єдиного вікна. Настільки серйозний, що саме з ініціативи Дмитра Володимировича довелося записуватися на прийом до губернатора Валентина Резніченка. Схоже, що він у даному випадку «увійшов у становище» і «вжив заходів». Але чи допомогло це вирішальним чином? Хочеться сказати, що так, однак як у цім ділі кривити душею? У Дніпровському районі хіба що «тихіше» стали «шпинати» вояків, як висловився Чалий.

– Подають хлопці свої клопотання, а їм раз у раз відмовляють і зараз, – свідчить Дмитро Володимирович. – Посилаючись і на дріб’язкові, неістотні причини…

Як от кожен атошник, подаючи клопотання, має подати і копію посвідчення учасника бойових дій на Сході України, завіривши власноручним підписом, що вона відповідає дійсності. Отож без нотаріуса, самостійно – і весь наче клопіт. І коли хтось цього не зробить, аж через десять днів отримає назад свої папери з вердиктом «Неправильно оформлені документи». Це замість того, щоб, ще приймаючи їх, підказати, що отут напиши і розпишися!

Хоч і це ще не вся кривда. Разом з клопотанням треба подавати не тільки карту земельних ділянок на місцевості, де бажаєш одержати для себе землю, а і з виділенням на карті конкретної ділянки, на яку претендуєш. Ви зрозуміли? Це все одно, що мусиш спершу ледве не сам знайти для себе не зайняту ще, не закладену і нікому не передану в користування ділянку. Так на ділі виходить у більшості випадків. Ні, за логікою гарантованого державою першочергового виділення атошникам земельних ділянок, їх повинні шукати та пропонувати – і кілька й на вибір, до речі – передусім служби Держкадастру разом, ясна річ, з місцевими органами влади. Та як насправді зустрічають там і тут учорашніх або й діючих учасників АТО, ви, певно, уже збагнули.

З якої ж речі у ці непереливки у Дніпровському районі втрутився ватажок тутешньої організації Спілки ветеранів Афганістану Дмитро Чалий? А з тієї, що теперішні атошники «такі ж учасники неправедної бойні, як і «інтернаціоналісти», яким колись прийшлося воювати в Афгані». Тільки атошники не відразу зуміли об’єднатися в районі в організацію. Порізно ж залишалися беззахисними. Точніше – безсилими. То Чалий, котрий з перших же немирних днів на Донбасі зі своїми афганцями приєднався до волонтерів і забезпечував призваних в зону АТО земляків передусім обмундируванням, не вагаючись прийшов до висновку, що стосовно наділення тепер воїнів землею й поготів святий обов’язок не залишатися осторонь. Тим паче, що як активний учасник і Євромайдану, який підтримував там своїх побратимів з 8-­ї Афганської сотні, Дмитро Володимирович відстоювання інтересів атошників сприйняв за відстоювання ідеалів Революції гідності.

Інша річ, що коли викликався допомагати хлопцям з неоголошеної війни, то не знав і не уявляв, що це вимагатиме від нього нескінчених ходінь по кабінетах району і області, нервових і моральних зусиль домагатися, вимагати, а часом і погрожувати, грюкати по столу кулаком або, навпаки, й просити та умовляти – залежно від тієї або іншої ситуації, одна на одну які між собою не завжди схожі.

– А найперше і найскладніше, чим обернулася чи що зажадала у першу чергу допомога хлопцям –патріотам і захисникам, – каже тепер Дмитро Чалий, – так це – ви й не повірите, певно – самотужки шукати для них «вільні» землі. Адже чи не через те передусім відмовляють, а останнім часом, щоб у лоб не проганяти геть тих, хто подає клопотання, винахідливо просять зачекати, що наче «сьогодні незай­нятих земельних ділянок уже немає, та і зі свічкою серед білого дня не знайти».

Насправді ж, продовжує Дмитро Чалий, немає бажання «шукати». Бо це й не настільки важко, як малюють. Досить розкрити реєстри руху землі у тій або іншій місцевості, як не задіяні і не закладені ділянки «видно, як на долоні».

– Гірше, що тільки знайти вільні площі – це ще далеко не все, – чуємо від Чалого. – Більше того, це значить, що тепер не лови гав, поки в державі злодій на злодієві сидить, корупція і безлад та чиновницька братва з одним­єдиним інстинктом: набивати власні кишені. Не встигнеш закріпити віднайдені гектари за атошниками сьогодні – завтра їх як ненаситна корова язиком злиже…

І розповідає Дмитро Володимирович конкретні випадки. Один з них – виявив Чалий відразу кілька ділянок «запасу» поблизу села Волоського, які до останніх пір залишалися ніким не затребуваними. А у селах Волоської сільської ради налічувалося на той час 53 учасники АТО. От повезло їм, так повезло! Та тільки через день чи два як грім грякнув посеред чистого неба: поки готувалися «папери», усі вчора вільні тю­тю. Поперед атошників передані в користування комусь «проворнішому». Коли ж вдається натрапити на «нічийні» площі в інших районах області, й поготів на успіх марно сподіватися.

Як ось 100 гектарів колишнього саду знайшлися у Верхньодніпровському, так не встигли порадіти, як вони дісталися – вгадайте кому? «Людям одного нардепа» з Блоку Петра Порошенка, як сповістили потім пошепки. Це вже майже постійна «практика»: одні, у даному випадку помічники Дмитра Чалого, знаходять, а інші, чинуші, за їхньою «підказкою» перехоплюють – прямо скажемо: мерщій перепродують  ділянки, поки вони не дісталися учасникам АТО. А коли ми стали поспішати, щоб випередити, по суті, шахраїв, розповідає Чалий, останні вмудряються і заднім числом оформити на «своїх». Так сталося із землями, знайденими, зокрема, у Царичанському районі.

То за великий успіх треба вважати перемогу, здобуту в межах нинішньої Сурсько­-Литовської ОТГ. Тут недавно 19 воїнів – Олександр Колотухін, Олексій Парфьонов, Олег Лисичкін, Руслан Полусіток, Ганна Вакулова (!), Сергій Вовк і так далі – отримали жадані земельні ділянки. Дякуючи тому, що наперекір всім «випробуванням» вдалося «знайти» і оперативно «оприходувати» три ділянки разом площею 36 з половиною га. А історія їх походження «цікава»: коли ще розпайовували тутешнє КСП, хвацькі його керівники «середньої ланки», як тоді казали, тишком­нишком, але бігцем записалися у… фермери. А поскільки тоді ще за рішеннями сільських рад виділялися наділи для перших фермерів, без проблем і надали їм земельку – кому 10-­12-­ть гектарів, а кому і 15­-20­-ть. Та тільки ж не всі вони збиралися навсправжки самостійно господарювати. Або по кілька років пробували засівати найманими сівалками та косити найманими комбайнами, однак цей «ентузіазм» швидко вичерпався.

Коротше, декотрі незабаром і пішли хитрішим шляхом. Не оформляючи Державних актів на свої «володіння», не узаконюючи своїх прав порати їх, на якихось тільки їм відомих умовах передали ділянки в обробіток… селянсько­фермерському господарству «Тетяна і К». Директор же цього СФГ Григорій Мальований «дарованим коням не став у зуби дивитися»: чому йому й не користуватися «лишком»? Хоч справа не в одному Мальованому. Подібним чином багацько земель в області зараз неначе поза обліком. Прихоплено чи захоплено, приховано чи «зарезервовано» – великої різниці то й немає. Бо ж результат один: через це тепер ось і для атовців вільної, не зайнятої землі наче катма. За які учасникам бойових дій у зоні АТО доводиться нині вести не менш мирні бої на полях не боїв, а на полях агровиробничого призначення.

Ще з Біблійських істин нам усім відомий вислів «камінь спотикання». Який згадують тоді, коли приходиться долати труднощі, на які наражаються у тій або іншій справі. А в Україні сьогодні виникла земля спотикання. Бо все тяжче і тяжче «знаходити» її по­справедливості та в інтересах «пересічних» сільських дітей. Між тим, селянських синів посилають на неоголошену війну аж бігом.

При цій нагоді у нас справді знайшовся привід вернутися до публікації, вміщеної у «Лицах» рівно рік тому – стаття «Село виживає не дякуючи державі, а наперекір їй» у номері від 28 вересня 2016 р. Справа у тім, що в ній уже йшла мова також про не зовсім хороші, м’яко кажучи, діяння СФГ «Тетяна і К» і його директора Григорія Мальованого. У Сурсько­Литовському пенсіонерка Тетяна Лисогорська нам розповідала, що її чоловіку Миколі Лисогорському дістався від матері у спадщину земельний пай. Який він одразу, ще у 2000 році, передав в оренду Мальованому. І тільки недавно раптом дізнався, що за цілих 15­ть з гаком років, орендуючи його ділянку, фермер так і не спромігся переоформити Сертифікат, виданий ще матері Лисогорського, на Державний акт. Біда це чи не така велика, щоб бити на сполох? Микола Лисогорський не сумнівався, що  підступна хитрість, яка загрожувала йому, чого доброго і зовсім зостатися без земельного паю. Добре, що тамтешнє ТОВ «Агроінвест» зрозуміло ветерана і за якихось два тижні допомогло залагодити «оказію». Отримав пенсіонер на руки Акт, котрий свідчив, що має він у приватній власності земельки ділянку.

«Але як бути, – писала наша газета торік, – Леоніду Соннику, відразу і не підкажеш». Бо у Сон­ника стався інший «конфлікт інтересів» з тим же Григорієм Мальованим. Але також пов’язаний з земельним паєм. Не подумавши як слід, розповідав нам Леонід Борисович, у 2014­-му році я передав свій пай в оренду СФГ «Тетяна і К». На 5 років. Та швидко «спохватися, що дав маху». Коротше, щось не сподобалося Сон­нику, і він вирішив «переглянути угоду». Яке ж було потрясіння у чоловіка, коли дізнався, що Договір з ним Мальований невідь як зумів зареєструвати аж на… 49 років. Все одно, побивався Леонід Борисович, що забрав землю у «довічне ув’язнення».

– Як Мальований умудрився отаке зі мною утнути, бо я ж згоди на ціле півстоліття не давав, – говорив літній віком Леонід Сонник, – мені не збагнути. А тільки без підробки тут не обійшлося. І що ви думаєте? Мушу тепер судитися з Мальованим. Оскільки по­доброму «виправляти помилки» він не бажає…

Так от, відразу з трьох причин у нас потреба вернутися тепер до статті «Село виживає не дякуючи державі…». Перша причина: як на нас, то претензії, які виникли у жителів Сурсько­Литовського до місцевого СФГ «Тетяна і К», явно свідчать, що у землі спотикання перетворилися і земельні ділянки багатьох їх власників, особливо престарілих віком. Отож кривди, які нині перепадають на долю учасників АТО – претендентів на землю – це наслідки загалом підступних «тенденцій» у земельних зараз відносинах на селі, коли кожен, хто як може, так і мудрує та намагається «не випускати її зі своїх рук».

А ось друга причина така: після першої публікації її автора звинуватили раптом, наче якщо й не навмисне, то марно недобрим словом відгукнувся він про СФГ «Тетяна і К» та його ватажка Григорія Мальованого. Як висловилася секретар Сурсько­Литовської сільської ради Ніна Буряк, незаслужено знов якщо й не зганьбила газета, то точно образила чоловіка. Що ж, доводиться просити читачів розсудити нас. Бо третій, останній привід повернутися до минулорічної публікації – обіцянка повідомити, чим же скінчиться судова тяганина Леоніда Сонника з фермером Мальованим.

Дійсно вийшла тяганина – тривала мало не цілий рік. Фермер наполягав на своєму. Нічого страшного у тому немає, що самочинно й односторонньо «підписав» з орендодавцем Договір на півстоліття, і квит. Особливо, мовляв, враховуючи, що за Сонником ніби «завжди залишається право у будь­який зручний для нього час розірвати угоду, і заперечень не буде». Тоді чому ж не дав Соннику цим правом скористуватися зараз, а довів «непорозуміння» до суду? Що на це скаже нам тепер шановна пані Буряк, як витлумачить тепер вчинок фермера Мальованого? А по­друге, Леонід Сонник не безпідставно звернув увагу на діяння СФГ «Тетяна і К». «Враховуючи той факт, – говорив він на суді, – що Договір складається з чотирьох аркушів, а підписи сторін – на останньому, то СФГ замінило перший аркуш, де на підробному і вписало термін оренди на власний далекий інтерес всупереч волевиявленню землевласника». Натякав таким чином Сонник і на ознаки злочину, який карається Кримінальним кодексом, хіба не так?

Керуючись натомість 14 статтями Процесуального та двома Цивільного, Дніпровський райсуд позовні вимоги Леоніда Сонника задовольнив у повному обсязі. Визнав недійсною оборудку, згідно якої на 49 років його земельний пай без його на те згоди потрапив у розпорядження «бідового» фермера.

Тому ну ніяк не можемо ми не запитати тепер, заслужено чи ні образили Мальованого? Це цікаво дізнатися й з тих міркувань, що, як свідчить реєстр пайщиків СФГ «Тетяна і К», ще мінімум вісім мешканців села зі своїми паями потрапили в аналогічну залежність – на ті ж 49 років записав у своє розпорядження фермер  Мальований  земельні  ділянки  Леоніда  Солончекова,  Миколи Петеліна, Віктора Андросова, Михайла та Анатолія Парфенових, Любові Зуєнко, Олени Павлової і Віри Кравецької. Коли доконче уже відомо, що далеко не всі з них давали на це згоду. Що є серед них такі, для яких це також сюрприз і новина. Хоч нас більше хвилює те, що це нині поширене явище. З такої ж «кріпаччини» доводиться сьогодні Анатолію Чалому звільняти земельні ділянки для бійців АТО також і на території сусідньої Миколаївської сільської ради. Виходить на ділі, що бійці­-захисники Вітчизни нині не отримують земельні наділи, а там і тут відвойовують їх для себе. Та й уже ніби приватні власники земельних паїв свої також разом з ними.

Микола Омеляненко

536

Ошибка в тексте? Выделите её и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить о ней редакции.

Сообщить об ошибке

Пожалуйста, используйте эту форму для коррекции ошибок.
Если вы хотите связаться с нами по другому вопросу — напишите нам.