Вищий пілотаж кривосуддя

26 червень 2018 о 13:25 - 12593

Avataradmin


Вищий пілотаж кривосуддя

Від редакції «Лиц».

Передрукувати цю статтю з газети «Фермер Придніпров’я» ми вирішили зважаючи на серйозність звинувачень у порушенні прав людини і громадянина, які в ній описуються.

Сподіваємося, їм найближчим часом буде покладено край.

Наприкінці літа 2007 року тодішній міністр МВС Василь Цушко на всю Україну оголосив, що спіймано на гарячому і запроторено у буцегарню «на даний момент найбільшого за всю історію незалежної України хабарника». Він наче зажадав і… майже отримав за свою «послугу» 400 тисяч американських доларів.

Уявляєте?

Виходило, неначе доблесні лицарі правопорядку завадили такому негіднику на таку ось аж суму розбагатіти. То честь їм і хвала?

Насправді діло було навіть не трохи, а кардинально інакше. Хабарником виявився учорашній військовий льотчик­-полковник Петро Лісний, котрий, коли вийшов у відставку, повернувся на рідну батьківщину у славнозвісну своїм художнім розписом Петриківку. Та сам Петро Гнатович передусім зайнявся тут фермерством і повірив настільки на ту пору кандидату в президенти України Віктору Ющенку, що очолив у районі штаб його прихильників. Посівши згодом посаду голови райдерж­адміністрації, Лісний сумлінно заходився втілювати заклик Ющенка, що злочинці повинні сидіти у тюрмах.

Тільки зовсім не так міркував тодішній обласний на Дніпропетровщині прокурор Володимир Шуба. Він викликав Петра Гнатовича на килим і пояснив, що не Ющенко ж, а він, Шуба, для нього цар і Бог. Тому кому, які і де землі нарізати під забудову елітного містечка навколо тутешньої перлини – Голубого озера, командуватиме «пахан», а Лісному лишатиметься підписувати дозволи. Правда, не безкорисно. За «підсумками» кожного року голова РДА має приносити пану прокурору по 400 тисяч і не менше доларів.

Ця цифра – 400 тисяч – потім не випадково відгукнулася Петру Гнатовичу.

З тієї причини, що Петро Гнатович не послухався прокурора – навпаки, кинув йому виклик. Землі, на яких можновладці воліли зводити собі заміські хороми, а ще – будувати приватні зони відпочинку та розваг і утіх під виглядом псевдомисливських угідь, Лісний вперто передавав під сінокоси та пасовища сільським громадам, а також фермерам, які займалися тваринництвом. І це незважаючи на те, що «через другі і треті вуста» отримав чи то нагадування, чи попередження «не жартувати з вогнем».

Більше того, під орудою районного прокурора Трегубова одного дня Петра Гнатовича ні з того ні з сього, як кажуть, хапають на порозі райдержадміністрації і відвозять до СІЗО. Звинувачуючи у тому, що він, як ще з часів свого фермерування один з співзасновників Фонду Петра Калнишевського, «міг кошти фонду розбазарювати по своєму умислу». Зверніть увагу: не розбазарював і не розкрадав, а лише міг.

На допитах комедія якась шилася: не Лісного допитували слідчі, а Лісний слідчих запитував: то хто я – голова Фонду? Ні! Директор? Теж ні! Бухгалтер? Знову ні! Касир? І поготів ні. То як я міг на власний розсуд розпоряджатися коштами фонду – до речі, суто громадського і благодійного, до якого моє фермерське господарство також добровільно переказувало гроші? А що, нестачі чи нецільові витрати коштів Фонду Калнишевського виявлені? Ні? Так в чому ж тоді річ?

Відповіли безсоромні прокурорські посіпаки теж прямо, не відчуваючи ніяких гризот совісті, що фактів розтрати дійсно ще не встановлено, але це не значить, що не вдасться встановити. Отож зачекай, коли не хочеш по­доброму зрозуміти, за що потрапив у немилість обласної прокуратури – чи таке ще буде!

Ми ладні припускати тепер, що слідчі, яким було доручено «провчити» Петриківського голову РДА, і самі до пуття не відали, чим провинився він перед «паханом». Адже вони тільки слухняно й покірно, – але протизаконно, а значить – злочинно, – виконували наказ прокурора області Володимира Шуби. Від них вимагалося єдине: щоб врешті­решт нескорений і норовливий Лісний­льотчик приповз на колінах до Шуби, як та приборкана собака – з сотнями тисяч доларів у зубах.

І коли з «розтратою» коштів Фонду Петра Калнишевського трапилася «осічка», вірнопіддані Шуби придумали чергову «операцію И». Події розгорталися наступним чином: в обідню пору одного дня у кабінет голови РДА Петра Гнатовича, відпихаючи геть секретарку, забігає чоловік і кидає йому на стіл, як за кілька хвилин з’ясується, дві тисячі гривень. Лісний і запитати не встиг, що все це значить, як слідом в кабінет вриваються хлопці в міліцейській формі і одразу намагаються трактувати ситуацію так, що це вірменин­власник якоїсь придорожньої на трасі Дніпро­Кобеляки харчевні приніс затребуваний Лісним від нього хабар. За що мав платити – достеменно не стали навіть з’ясовувати. Вимагав Лісний від нього дві тисячі гривень – і баста. Так спішилися, аж дух їм забило, «зафіксувати» факт дачі хабаря, що не дочекалися, до речі, аби Лісний ті дві тисячі узяв до своїх рук – зі столу гроші швиденько згребли… самі міліціонери.

Отож затримувати і бодай тимчасово позбавляти «хабарника» волі підстави, на які робили ставку, вони геть «необачно» втратили, однак нашвидкуруч зліплену справу негайно передали до суду. Та знову стався, м’яко кажучи, казус: у Царичанському суді суддя Віктор Рітов спершу зупиняє розгляд подання міліції, а потім і припиняє зовсім. Адже надміру «бідові» правоохоронці не інакше, як в гарячці «виконати і доповісти» не спромоглися засвідчити факт правопорушення – злочину – з боку Лісного. Це по­перше. А по­друге, не долучили до справи речовий доказ у вигляді двох тисяч гривень. Чи то не знайшли за потрібне діяти відповідно до вимог Кримінального кодексу, оскільки діяли «під прикриттям» прокуратури, чи то не посміли, бо ж ними Петро Гнатович своїх рук у прямому розумінні не заплямував, чи то відверто спокусилися собі гроші привласнити – до сьогодні це не відомо. З другого боку, єдиний свідок­«хабародавець» якийсь вірменин, кинув смажене й варене у своїй харчевні і чи то з переляку, чи то за «порадою» міліціонерів миттю зник не лише з траси, району і області, але й безслідно та невідомо куди з України взагалі.

До речі

Коли пішов другий рік утримання Лісного в неволі, а він продовжував не здаватися, була перша спроба усунути Петра Гнатовича фізично. Тобто вбити.

Не довго думали і ламали собі голови – знайшли за потрібне вивозити його у район, аби провести там… слідчий експеримент. Надміру гордий Лісний, мовляв, і скористається нагодою… втекти. Та так прудко, що ніби нічого іншого не залишатиметься, як стріляти на враження…

Одначе в офіцера­-полковника Лісного знайшлися серед правоохоронців люди, які або поважали його, або співчували, а в обох випадках точно знали, що над ним чиниться розправа прокурора Шуби. То вони й попередили Петра Гнатовича про небезпеку. І порадили, на яких підставах рішуче відмовитися від «експерименту».

Другого разу намагалися його ліквідувати, коли Лісного довелося з­під варти звільнити. Він зразу ж поїхав у Київ в Адміністрацію Президента Віктора Ющенка. Зустрівся там з першим заступником голови Адміністрації. Розповів усе, як на духу, за що його «пресують». Заступник мовчки вислухав і сказав: «А чим ми вам можемо допомогти? Нічим!».

Розчарований і пригнічений, Петро Лісний «розбитим» сів у потяг. А як тільки потяг почав рушати від перону київського вокзалу, задзвонив мобільний телефон. Лісний почув голос невідомого: «Петро Гнатович, вам треба негайно залишити поїзд і знайти, де сховатися у Києві. Якщо залишитеся – вас уб’ють». Лісний не знайшов нічого іншого, як запитати, хто це? «Це не важливо, – сказав голос у трубці. – Послухайтесь моєї поради. Ви не звернули увагу, що вагон переповнений, а у вашому купе ви один? Як думаєте, чому?».

Думати, зрозумів Петро Гнатович, дійсно не доводилося. Тим паче, що потяг набирав швидкість. Він сховав у кишені усі свої документи, повісив на руку полотенце і пакет з милом та зубною пастою і рушив у кінець вагону до туалету.

І є, мабуть, Бог на світі: двері з тамбура назовні сусіднього вагону були не зачинені на «замок». Багатолітній військовий гарт дозволив Лісному майже без ушкоджень вистрибнути і приземлитися на ноги.

…Володимир Шуба тим часом потайки створює підступну спецгрупу у складі своїх підлеглих­слідчих облпрокуратури на прізвища Ганзій, Шипунов і Шевяков та прокурора Петриківського району Трегубова, для яких в управлінні МВС області «позичає» ще й шість бойових «багнетів», а керівником призначає слідчого з особливо важливих справ – начальника відділу тієї ж своєї обласної прокуратури Сидорова. Завдання – «зіграти в підкидного». Тобто підкинути Петру Гнатовичу хабаря­«наживку» і спіймати його на неї.

І «підкинули». Незграбним та нахабним, навіть злодійським чином. Діло, якщо коротко, було так: перевертні у погонах знаходять у районі підприємця на прізвище Греков, фірма «Легіонер» якого орендувала там 52 га земель. Цей Греков зацікавив «правників» тим, що сам по собі якраз виставив на продаж свою фірму. Йому служаки прокурора В. Шуби і підсовують свого «покупця» – якогось Зайцева, котрий їде до Ростислава Грекова і не питає, за яку ціну той продає «Легіонер» з орендованими землями в купі, а сам пропонує… 400 тисяч доларів. Уявляєте, яка лафа неждано­негадано йшла у руки Грекову?! Він від радості, ясна річ, вигукнув «Згоден!». І в одній з міських нотаріальних контор одного дня негайно було оформлено купівлю­продаж.

Та коли Греков отримав готівкою цілих 400 тис. баксів і мерщій подався у банк класти на свій рахунок – тут його і перейняв наряд міліції, який чекав за рогом у засідці. Греков, до речі, не злякався, оскільки подумав, що схопили його липові менти, і тому здійняв крик: «Допоможіть! Грабують!». Але не тут­то було волати. Бо ще до цього зовсім на іншій вулиці автоінспектор зупинив, затримав і битих дві години до пуття невідомо за що не відпускав… ніби порушника правил вуличного руху… голову Петриківської РДА Петра Лісного. Петро Гнатович дійсно ну ніяк не міг второпати, в чому полягала його провина. Ця «заминка» уже нагадувала сумну та дивну комедію, затіяну з незрозумілою метою. Однак загадка тривала лише до тих пір, поки автоінспектор не отримав команду «Подати сюди нам хабарника!». Себто, хабар, який ніби призначений для Лісного, уже… зафіксовано.

Коротше, хоч не зовсім й блискуче, з «натяжками» та «проколами», але «операцію» правоохоронцям вдалося здійснити – за їхнім розумінням – доволі успішно. Цілком доказово заслужений юрист України і відомий тут адвокат Микола Бесараб незабаром зробив однозначно точний висновок, що «при відсутності факту злочину діяла не інакше, як створена у надрах прокуратури організована злочинна група, якій було поставлене завдання за будь­яку ціну знешкодити і на багато років посадити за грати чи не найбільш порядного в області голову РДА, який єдиний з усіх інших не забажав служити «пахану»­злодію Шубі. Отож переслідувалася і мета – «застерегти» від непослуху та норову й решту тутешніх колег Лісного. А вже «паралельно прокурорсько­міліцейська ОЗГ ще й з розмахом бандитів пограбувала бізнесмена Грекова, якому наче поталанило за хороші гроші продати свою посередню фірму, та… не судилося».

Ці висновки Бесараба впродовж 12 років лунали під час безкінечних судових засідань­слухань у справі «хабарника Лісного». Вони відбувалися у три заходи за головування різних суддів Царичанського районного суду. Хоч якби сповідувалося верховенство законів, то жоден суддя насправді не мав права приймати справу до розгляду. Оскільки доказова база білими нитками не шита навіть, а латана. А ще й на тій підставі, що обвинувачення і в цьому випадку знову не надало змоги оглянути головний речовий доказ – 400 тисяч доларів. Де вони? Як крізь землю провалилися. Одразу стало ясно, що у «покупця» Зайцева таких грошей не було. Їх для нього прокуратура позичила в одному з банків. Але і не повернула назад, і не зберегла для суду.

Уявіть собі, тільки згодом дивовижне «таємне» стане явним: Лісного­то затримали у День народження прокурора Шуби, тому доповідаючи йому про виконання наказу, запопадливі опричники вручили шефу і… «подарунок». У вигляді чи розмірі… чотирьохсот тисяч «зелених».

Однак суддю Євгена Тарабана (колишній голова Царичанського районного суду Дніпропетровської області, нині – суддя у відставці – ред.) відсутність речових доказів – доларів, на котрі наче зазіхнув Лісний – не зупинила. Інша річ, що він мурижив її з місяця в місяць, не знаючи, що з нею робити. Врешті­решт на всякий випадок Тарабан і на холодну воду дмухнув, бо на свою душку гріха брати не ризикнув: повернув прокурорам справу на дорозслідування.

А це через якийсь час надало право прокуратурі, не здійснивши ніяких додаткових слідчих дій, вернути свій опус назад в Царичанський суд. І тепер потрапив він до Ольги Гудим (нині – голова Царичанського районного суду – ред.) – жінки, яку учасники процесу глузливо називали шептухою. Бо шепотіла­бубоніла собі під ніс, щоб ніхто нічого не чув, однак зуміла утнути, здавалося, щось зовсім неймовірне і неможливе. Її вирок звівся до того, що Лісний хабаря хоч і не вимагав та не брав, одначе він… винен. У чому? – на це зрозумілої відповіді судове рішення просто не дало. Все одно, що хай Лісний здогадується сам. Йому ж у судовому засіданні винахідлива Гудим з цих, певно, міркувань не надала права виголосити останнє слово.

Хоч Апеляційний суд скасував відверту нісенітницю, Ользі Гудим, після Тарабана, перейшла в нагороду посада голови районного суду.

І знову в цей же Царичанський суд без будь­яких дорозслідувань повернулася справа уже давно в минулому «найбільшого хабарника України».

До речі

Необхідно розповісти й про те, як Петра Гнатовича звільнили з посади голови Петриківської РДА.

Справа у тім, що скільки перебував він під арештом, стільки залишався не звільненим. Прокурор Шуба особисто підписав петицію­подання на ім’я Президента Ющенка на звільнення «надміру злісного хабарника». Але до честі Віктора Андрійовича він надіслав заперечення: «У мене претензій до Лісного немає. Якщо вони є у законів, доводьте це у суді». Шуба й прикусив язика. Але мету за всяку ціну звільнити Лісного не залишив.

І одного дня у камеру до Петра Гнатовича підселяють двох на вигляд бандюг­головорізів. Ще й з такими «знаряддями», як бейсбольні біти та пудові гирі. Зрозуміли? Вони били й калічили голову Петриківської райдержадміністрації три дні поспіль. І будемо бити, якщо навіть і вб’ємо, казали, поки не напишеш заяви на звільнення зі своєї роботи за власним бажанням.

«Збагнувши, що справді уб’ють, якщо не напишу, я написав, – розповідав згодом Петро Лісний. – Надіючись, що якщо моя заява дійсно потрапить у Київ, там же мають знайти за потрібне вислухати мене…

Але заява ще цілий рік до столиці не доходила, і мало не рік, перебуваючи під судом, Лісний продовжував виконувати обов’язки голови Петриківської РДА.

Аж поки з обласної адміністрації, котру тоді у Дніпропетровську очолював Віктор Бондар (нині – нардеп, голова партії «Відродження» – ред.), не надійшла – таємна, ясна річ – рознарядка, що кожного року він мусить везти в обладміністрацію… 400 тисяч доларів данини.

«Отуди до біса, – вилаявся Лісний. – То чотириста тисяч вимагав, поки був живим, не убитим Шуба, а тепер знайшлася у нього заміна, чи як це розуміти?».

Обуритися Петро Гнатович дозволив собі привселюдно в ОДА. Як і дати зрозуміти, що не збирав він «подать» для Шуби, не збиратиме і…

А наступного дня з Інтернету довідався, що він звільнений з посади голови Петриківської районної державної адміністрації… згідно з поданою заявою.

Від тих пір і думає та гадає Петро Лісний, як у найвищих кабінетах держави, спершу у Кабміні, потім і Адміністрації Президента, задовольнили його власне бажання, висловлене у заяві, яка була написана майже за рік до того, як їй «надали рух»? І головне: де заява зберігалася і чекала своєї пори та як потрапила до голови ОДА Віктора Бондаря, а далі й на столи перших осіб держави, якщо її у нього тортурами та катуваннями – під загрозою смерті – вибили явні бандити в тюремній камері?

За цим разом і сталося те, чого хлопці з колишньої організованої злочинної групи прокурора Шуби зовсім не очікували.

Більше місяця суддя Царичанського суду Юрій Олександрович Бойко «перебував» у дорадчій кімнаті. За цей час він встиг розглянути і прийняти рішення за 85­ма іншими справами. А коли ж нарешті «вийшов» з вироком на Лісного, то читав його мало не три години поспіль. Під кінець оголосивши нарешті, що за всіма статтями, за якими Петра Гнатовича вперто звинувачувала прокуратура, необхідно виправдати, оскільки «докази вигадані та неспроможні, жоден з них не знайшов належного підтвердження в судовому розгляді».

Тепер неминучим вималювався рух у зворотний бік: перевертням, по­перше, треба відповідати за багатолітній терор над невинним посадовцем. А по­друге, ще й вертати 400 тис. доларів сумлінному продавцеві фірми «Легіонер» Ростиславу Грекову.

Більше того, рішення судді Юрія Бойка виправдати «хабарника» виперло боком організаторам вкрай зухвалої оборудки ще й через те, що й не оскаржиш же його в Апеляційному суді: в останній також треба надати в наявності речовий доказ у сумі тих же $400 тис.

То загнав Юрій Бойко своїм рішенням колишніх уже служак покійного Шуби? Здавалося, що так. Точніше скажемо, що так повинно було і статися. Бо скільки мотузка­удавка не вилася б, кінця їй не уникнути. Ось тільки вийшло, що все ще не у нас можна сподіватися на верховенство законів, сумлінних і совісних стражів правопорядку та справедливе судочинство. Адже рятуватися від розплати за безпрецедентне злодійство негідникам тепер взялася судова влада. Ще точніше – Вища рада правосуддя. На її офіційному порталі недавно з’явилося повідомлення, що Рада звільнила Юрія Бойка з посади судді – «за вчинення істотного дисциплінарного проступку». Звільнила ж за скаргою, яку подала голова Царичанського райсуду Ольга Гудим.

В Апеляційному суді, колегія якого під головуванням судді Володимира Кленцаря (12 липня 2017 р. звільнений у відставку за власним бажанням – ред.) розглядала апеляцію прокуратури на виправдальний вирок Юрія Бойка по справі екс­голови Петриківської РДА Петра Лісного.

Розглянула і, як потім уточнив голова Громадської організації «Дніпропетровська правозахисна група» Василь Сухов (нині покійний – ред.), «відверто й публічно в залі суду згвалтувала КПК, схваливши рішення в угоду та в інтересах обласної прокуратури». Далі правозахисник пояснив: «І не тому, що прокуратура змогла надати неспростовні і незаперечні докази своєї правоти та порушень норм КПК судом першої інстанції, який повністю виправдав П. Г. Лісного. А тому, що про це попросив обласний прокурор, оскільки 400 тисяч американських доларів, які приписувалися як хабар­неправомірна вигода Лісному, – ще дванадцять років тому безслідно розчинилися в кабінетах облпрокуратури, а деякі з учасників того «фокусу» досі сидять у кріслах різних прокурорських інстанцій, хоч давно заслужили пересісти на лави підсудних та переміститися на нари тюремних камер».

Суддя Кленцар погодився, наче 400.000 доларів хабара в природі існують, їх просто… не показували, правда, достеменно невідомо й де зберігаються ці долари.

До речі

У цій же історії є ще один не просто безневинно постраждалий, а ніби навіть фатально чи випадково. Це Ростислав Греков – бізнесмен­підприємець, у якого в 2007 році «під час проведення оперативно­розшукових заходів щодо голови Петриківської РДА Лісного П. Г. було безпідставно вилученого власних коштів в іноземній валюті у сумі 400.000 (чотириста) тисяч доларів США».

Як в адресованій ще у 2016 році заяві в Генеральну прокуратуру України Ростислав Юрійович вказав, «ці кошти силоміць відібрано у мене, пограбовано було мене після того, як я їх отримав, нотаріально оформивши продаж­купівлю свого підприємства». Далі заявник уточнив, що пограбували його працівники силових структур, вилучаючи кошти «як речові докази у кримінальній справі №443/1602/2012». Ці кошти ніби були покладені на депозитний рахунок ЗАТ «Фінансовий Союз­Банк», працівником обласного управління боротьби з організованою злочинністю УМВС України у Дніпропетровській області Лукіним Анатолієм Адольфовичем (службове посвідчення серії УДН №101103 від 14.04.2006 р.), але «достовірного підтвердження цьому немає».

(«Фінансовий Союз Банк» так називався до 2010 року, до березня 2013 року мав назву «Катеринославський Комерційний Банк», потім – ВАТ «Юніон стандард банк». Восени 2015 року НБУ визнав «Юніон стандард банк» неплатоспроможним і ввів тимчасову адміністрацію; Лукін Анатолій Адольфович зараз працює начальником відділу з регіональної безпеки Підрозділу регіональної безпеки Дніпровського макрорегіону ПАТ «Укртелеком» – ред.).

Коротше кажучи, знайти кінці украдених у нього грошей Грекову «від тих пір і до цих, коли вказаний банк знаходиться уже в процедурі банкрутства та ліквідації», не вдається.

То хто і коли поверне йому силоміць викрадені гроші? – ось питання, котре над усе хвилює Ростислава Юрійовича.

І тому це спонукало його апелювати до Генпрокуратури. Греков виходив ще й з того, що «рішення суду по кримінальній справі стосовно Лісного П. Г. до цього часу остаточно не прийнято, а арештовані кошти в сумі 400 тисяч доларів, хоч і «тимчасово вилучених у мене, залишаються бути моєю власністю».

Нарешті Греков і не заперечував би, щоб невідкладно було прийнято рішення про кримінальне провадження щодо працівників силових структур області, «які здійснили незаконне вилучення у мене коштів в іноземній валюті».

Як неважко здогадатися, після цього звернення в Генпрокуратуру жде ждаників Греков – ніхто йому грошей не вертає.

Ні, Генпрокуратура спонукала Дніпропетровську обласну провести не лише службове розслідування, але й кримінальне, одначе обласна ще рік тому «з етичних міркувань» передала цю справу колегам з транспортної прокуратури. А після цього – тиша. І тишина! З тієї причини, звичайно (?), що по справі Петра Гнатовича Лісного вирок, який виніс суддя Юрій Бойко – виправдальний – Апеляційний суд, як ви уже знаєте, скасував.

А тепер знайте, що передав її у Новомосковський міськрайонний суд. З командою: «Починайте все спочатку. Нехай й ще дванадцять років, якщо знадобиться, товкти воду у ступі, аби лишень правда не взяла гору».

І як бути надалі незаслужено знеславленому і оббріханому Петру Гнатовичу Лісному? Так і жити до скону своїх літ з тавром хабарника і здирника, яким він ніколи не був і не міг собі дозволити ним бути?

Якщо так, то ми тут друкуємо насамкінець кілька фрагментів з останнього слова Петра Гнатовича у судовому засіданні, котре виправдало його. Отже, читайте, панове, з Вищої зараз ради кривосуддя, і на кращі слова на свою адресу не сподівайтеся:

«Прийнято, що підсудний в останньому слові захищає себе. Я ж себе захищати не стану. Я захищав себе цілих дванадцять років, протягом яких прокурорська та судова системи намагалися звинуватити і знищити не мене, а моральні цінності і гідності. Ті цінності і гідності, які сповідував і сповідую я усім своїм життям. І які не сприймають корумповані кровожерливі вовки­перевертні в прокурорських погонах і суддівських мантіях. Намагаючись з мене зробити здирника та хабарника, людину без моралі і честі, вони так і не зрозуміли, що не все у житті вимірюється грошима. Тим паче, не американськими доларами, до чого вони уже звикли. Я служив Батьківщині, вони служать мамоні. Мені 64 роки і мені не соромно ні за жоден день мого життя. З 18 літ я став жити самостійно, не беручи у батьків ні копійки. Сам здобув вищу освіту, вчився у знаменитому Качинському вищому льотному училищі, потім закінчив Військово­повітряну академію імені Юрія Гагаріна. За весь час своєї військової служби не вчинив жодного вчинку, який би заплямував мою офіцерську честь. Я залишався вірний своїм принципам, працюючи після армії і фермером та керівником підприємства, а також на посаді голови державної адміністрації Петриківського району. Тому кримінальна справа стосовно мене давно стала тим лакмусовим папірцем, подивившись на який, люди зможуть розгледіти, до чого дожилася колись горда і благополучна Україна.

Присяга військового і присяги прокурорів та суддів близькі й тотожні по духу. Тільки для більшості прокурорів і суддів слова їхніх присяг нині – порожні звуки, а я був і залишаюся вірним своїй. Залишався вірним і при виконанні бойових завдань, залишався вірним і в мирний час розбудови незалежної України, коли довелося очолити Петриківський район.

На дотриманні присяги військовими, часто дійсно ціною життя і здоров’я, тримаються незалежність, свобода і суверенітет країни. А на ігноруванні присяги прокурорами і суддями – процвітає корупція і руйнується наша держава».

Микола Нечипоренко, Farmer.dp.ua

Від редакції «Лиц».

Наступне засідання по справі по обвинуваченню Лісного Петра Гнатовича та Грекова Ростислава Юрійовича заплановане на 10:00 09 липня 2018 р. у Новомосковському міськрайонному суді Дніпропетровської області.

Суддя – Мороховець Оксана Вікторівна.

Прокурори – Крутько Ольга Анатоліївна та Щавюк Ганна Олександрівна.

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: